Загублена - Гілліан Флінн

— Хвилинку, Джеку,— озвалася Гіларі. Потім повернулася до розмови зі мною і припекла розгніваним голосом.— То це так? Саме тому ви мені телефонуєте? Бо це було двадцять клятих років тому. Навіть більше.

— Знаю. Знаю. Послухайте, я просто маю запитати. Я був би дурнем, якби не запитав.

— Трясця його матері. Тепер я — матір трьох дітей. Я не спілкувалася з Емі ще зі школи. Я засвоїла цей урок. Якби ми зустрілися на вулиці, то я би побігла в інший бік...— (Заверещала дитина).— Мені вже час.

— Ще хвильку, Гіларі...

Вона перервала розмову, й одразу ж завібрував мій одноразовий телефон. Я його проігнорував. Слід знайти місце, де можна заховати цю кляту штуку.

Я відчував чиюсь присутність коло себе: це була жінка, але я не підводив погляду, сподіваючись, що вона зникне.

— Ще навіть не обід, а в тебе вже такий вигляд, наче ти пропрацював цілий день, бідолашний хлопчику.

Шона Келлі. Вона зібрала своє волосся у високий хвіст дівчинки, яка полюбляє жуйки, і прихильно наставила на мене свої підфарбовані блиском губи.

— Ти готовий до шматка мого пирога «Фріто»?

Вона тримала тацю для запіканки просто під цицьками, тісна блузка вкрилася цяточками від поту. Вона вимовила ці слова, наче була зіркою якогось рок-відео з вісімдесятих: «А хочеш трошки мого пиріжка?»

— Ситний сніданок. Але дякую. Це дуже мило з вашого боку.

Замість піти геть, вона сіла поруч. Під бірюзовою тенісною спідницею її ноги були настільки масні від лосьйону, що блищали як дзеркало.

— Ти хоч спиш, солоденький?

— Я тримаюся.

— Тобі треба відпочивати, Ніку. Ти нікому не допоможеш, якщо будеш виснажений.

— Може, поїду за кілька годин і трохи відпочину.

— Гадаю, так і слід зробити. Справді.

Я відчув раптову різку вдячність до неї. Це підіймалася моя природа маминого мазунчика. Небезпечно. «Зачави її, Ніку».

Я чекав, поки Шона піде. Вона мусила піти, люди починали на нас дивитися.

— Якщо хочеш, я просто зараз можу відвезти тебе додому,— запропонувала вона.— Сон справді тобі допоможе.

Вона потягнулася, щоб торкнутися мого коліна, а я відчув вибух люті, бо ця жінка не розуміла, що їй час іти. «Забирай свою запіканку, ти, липуча фанатична повіє, і вали». Татові гени теж оживали, і не менш потужно.

— А чому б вам не привітатися з Мерібет? — грубо запропонував я і показав на свою тещу, яка робила на ксероксі нескінченні копії світлини Емі.

— Гаразд,— сказала Шона і залишилася на місці, тож я відверто почав її ігнорувати.— Ну, тоді я піду. Сподіваюся, що пиріг смакуватиме.

Відмова її зачепила, я бачив це, бо жіночка навіть не поглянула мені в очі, коли йшла, лише розвернулася й побрела геть. Я почувався погано, роздумував, чи не вибачитися, хотів знову стати милим. «Не йди за тією жінкою»,— наказав собі я.

— Є новини?

Це була Ноель Готорн, яка зайняла той самий простір, що тільки-но звільнила Шона. Вона була молодша за свою попередницю, але видавалася старішою. Повне тіло зі свавільними, широко розставленими грудьми. Похмуре обличчя.

— Поки що ні.

— Ти, здається, нормально тримаєшся.

Я підкинув голову, не певний, як відповісти.

— Ти хоч знаєш, хто я така? — запитала вона.

— Ну звісно. Ти — Ноель Готорн.

— Я — найкраща подруга Емі в цьому місті.

Потрібно було нагадати поліції, що з Ноель — два варіанти. Вона або брехлива хвойда, бо хизується дружбою зі зниклою жінкою, або божевільна. Переслідувачка, яка понад усе хотіла потоваришувати з Емі, а коли та її проігнорувала...

— Ноель, у тебе є хоч якась інформація про Емі? — запитав я.

— Ну звісно ж, є, Ніку. Вона була моєю найкращою подругою.

Ми кілька секунд витріщалися одне на одного.

— Ти збираєшся нею поділитися? — огризнувсь я.

— Поліція знає, де мене шукати. Якщо, звісно, знайдуть для цього час.

— Це дуже добре, Ноель. Я переконаю їх поговорили з тобою.

Її щоки спалахнули червоним. Дві експресіоністські бризки кольору.

Вона пішла геть. Мені несамохіть спала недобра думка. Я подумав: «Жінки в біса навіжені». Не «деякі жінки», не «багато жінок». Жінки навіжені.

Увечері я поїхав до батькового порожнього будинку, підказка Емі лежала на сидінні поруч.

Ти, може, винним чуєшся, що привіз мене сюди.

Зізнаюся: незатишно мені тут, та гляди:

У нас не було вибору, де будувати дім,

Ми це обрали місце і зробили його своїм.

Несім в брунатну хатку своє кохання швидше,

Та з доброї все волі, коханий чоловіче!

Ця підказка була заплутаніша, ніж інші, але я був певен, що правильно все зрозумів. Емі приймала Карфаген, нарешті пробачаючи мені за переїзд сюди. «Ти, може, винним чуєшся, що привіз мене сюди... [але] Ми це обрали місце і зробили його своїм». Брунатна хатка — це будинок мого батька, який насправді був синій, але Емі вигадала ще один тільки нам двом зрозумілий жарт. Я завжди найбільше полюбляв наші з нею особисті жарти. Вони пов'язували нас краще за будь-які зізнання, чи пристрасне кохання, чи розмови до світанку. Історія про «брунатну хатку» була про мого батька, і Емі була єдиною, кому я її розповів.

Після розлучення я бачився з ним так нечасто, що вирішив уявляти його персонажем оповідання. Він був не моїм справжнім батьком, який мав любити мене та проводити зі мною час, а лише доброзичливою і не дуже важливою особою на ім'я містер Браун, тобто містер Брунатний, який дуже зайнятий на роботі на благо Сполучених Штатів і який (дуже) нечасто використовує мене як прикриття під час пересування містом.

Емі навіть просльозилася, почувши цю історію, а не на таку реакцію я сподівався. Я хотів, щоб це була історія про те, що всі діти страшенно кумедні. Емі сказала, що тепер ми родина і вона кохатиме мене за десятьох гівняних батьків, і що тепер це ми — Данни, ми двоє. А потім вона прошепотіла мені на вушко: «У мене є місія, для якої ти згодишся...»

А от щодо «доброї волі», то це була ще одна спроба примирення. Потому як мого батька повністю поглинув Альцгеймер, ми вирішили продати його будинок, тож ми з Емі пройшлися його будинком, відкладаючи речі для благодійної організації «Добра воля». Емі, звісно ж, вертілася як дервіш: запакувати, відкласти,