Загублена - Гілліан Флінн

— Ну супер, дякую за виконання вашої роботи, якось так,— сказав я.— А як щодо Ноель Готорн? Якщо ви шукаєте когось місцевого, вона живе якраз у нашому комплексі та, здається, трохи одержима Емі.

— Ніку, ми взагалі-то хотіли, щоб ви знайшли трохи часу для нас, дозвольте нам ще трохи поколупатися у вашому мозку,— мовила Боні.— Чоловіки часто знають більше, ніж усвідомлюють. Ми б хотіли відтворити сварку, ту запальну розмову, яку почула ваша сусідка... е-е-е... пані Теверер. Це було якраз уночі перед зникненням Емі.

Ренд різко розвернувся до мене.

Джен Теверер — християнка-любителька запіканок, яка більше не дивилася мені в очі.

— Ну, бо, може, це все сталося через те, що... я знаю, що таке важко чути, пане Елліот... що Емі була під впливом якихось речовин? — з безневинним поглядом поцікавилася Боні.— Ну, може, вона контактує з небезпечними елементами у місті. Є вдосталь інших наркодилерів. Може, вона вскочила в халепу і саме тому хотіла дістати зброю. Має бути причина, з якої вона хоче пістолет для захисту і не розповідає про це своєму чоловікові. І, Ніку, ми б хотіли, щоб ви добре подумали про те, де були під час сварки. Між одинадцятою вечора, коли востаннє хтось чув голос Емі...

— Окрім мене.

— Окрім вас. Між одинадцятою вечора і наступним полуднем, коли ви приїхали в бар. Якщо ви їздили містом, були на пляжі, проводили час біля доку, то хтось мав це бачити. Навіть якщо це була людина, що вигулювала свого собаку. Якщо ви зможете нам допомогти, то, гадаю, це буде справді...

— Корисно,— завершив Гілпін. Він наколов на виделку полуницю.

Вони обоє уважно і доброзичливо за мною спостерігали.

— Це дуже допоможе, Ніку,— ще люб'язніше повторив Гілпін. Це вперше я почув, що вони знають про сварку, і вони вирішили повідомити перед Рендом, ще й вдавати, що цим не намагаються мене підловити.

— Ну звісно,— сказав я.

— Ви не проти розповісти причину? — запитала Боні.— Сварки?

— А що про неї розповіла пані Теверер?

— Я б дуже не хотіла вірити її словам, якщо ви сидите тут.

Вона додала вершки собі до кави.

— Це була така нісенітниця,— почав я.— Саме тому я про неї не згадував. Ми просто діставали одне одного, як інколи роблять пари.

Ренд дивився на мене, наче навіть не міг такого уявити: «Діставали? Що значить — діставали, про що ти говориш?»

— Це стосувалося... вечері,— збрехав я.— Яку ми влаштуємо вечерю на нашу річницю. Ну знаєте, Емі дуже традиційна в таких речах...

— Омар! — перебив Ренд. Він повернувся до копів.— Емі щороку готує для Ніка омара.

— Правильно. Але в місті немає де дістати омарів, ну тобто живих, з акваріума, тож вона засмутилася. Я зарезервував столик у «Г'юстоні»...

— Я гадав, ти не мав резервації у «Г'юстоні»,— насупився Ренд.

— Ну, так, пробачте, я трохи заплутався. Я лише хотів зарезервувати столик у «Г'юстоні». Але насправді просто потрібно було замовити омара, і його б доставили літаком.

Обоє копів підняли несподівану брову. «Ой, які примхи».

— Це не так уже й дорого. Хай там як, ми поводилися, як розбещені йолопи, і це була одна з тих сварок, що розрослася більше, ніж варто.

Я з'їв трохи млинця. Відчувалось, як з-під комірця пре тепло.

— За годину ми вже з цього сміялися.

— Гм,— відреагувала Боні.

— А на якому етапі ви в полюванні на скарби? — поцікавився Гілпін.

Я підвівся, розплатився, приготувався йти. Не я мав тут захищатися.

— Ні на якому — поки що. Важко чітко мислити серед такого хаосу.

— Гаразд,— сказав Гілпін.— Малоймовірно, що полювання на скарби може бути ниточкою. Особливо тепер, коли ми знаємо, що вона почувалася в небезпеці ще кілька місяців тому. Але все одно тримайте мене в курсі, добре?

Ми всі виповзли на спеку. Коли ми з Рендом сіли в авто, Боні гукнула мене.

— Агов, Ніку, а в Емі ще другий?

Я нахмурився.

— Другий розмір одягу? — повторила вона.

— Так, гадаю,— мовив я.— Так.

Боні скорчила міну: «Гм-м-м», та сіла в авто.

— Як ти гадаєш, до чого це було? — запитав Ренд.

— З ними хто його знає?

Ми мовчали майже всю дорогу до готелю, Ренд дивився у вікно на ряди фаст-фудів біля траси, я обдумував свою брехню — свої брехні. Нам довелося зробити коло, щоб знайти місце для парковки біля «Дейз-Інну»: конференція Асоціації платіжних компаній Середнього Заходу, мабуть, була дуже популярна.

— А знаєш, це навіть кумедно, який я провінційний, хоча все життя прожив у Нью-Йорку,— тримаючи руку на дверній ручці, сказав Ренд.— Коли Емі розповіла про переїзд сюди, на стару добру річку Міссісіпі, то я уявляв... зелень, фермерські угіддя, яблуні та старі червоні клуні. Маю зізнатися, що тут насправді все доволі потворне,— зареготався він.— Я не можу згадати нічого красивого в цілому місті. Окрім моєї дочки.

Він вийшов та швидко пішов до готелю, а я навіть не намагався його наздогнати. Я зайшов до штаб-квартири за п'ять хвилин після нього, зайняв місце за відокремленим столиком у кінці кімнати. Потрібно було закінчити полювання на скарби, перш ніж зникнуть підказки. Я мав зрозуміти, куди мене вела Емі. За кілька годин напруженої праці тут я зможу прояснити третю підказку. А тим часом я набрав номер.

— Слухаю,— озвався нетерплячий голос. Фоном плакала дитина. Чути було, як жінка здуває волосся з обличчя.

— Добридень, а це... а це Гіларі Генді?

Вона повісила слухавку. Я передзвонив.

— Алло?

— Ще раз вітаю. Гадаю, щось перервало дзвінок.

— А ви можете вписати цей номер у свій перелік заборонених номерів...

— Гіларі, я нічого не продаю, а телефоную з приводу Емі Данн — Емі Елліот.

Тиша. Знову розверещалася дитина: писк небезпечно коливався між сміхом та істерикою.

— А що з нею?

— Не знаю, чи ви бачили новини, але Емі зникла. Вона зникла п'ятого липня, можливо, в результаті злочину.

— Мені шкода.

— Я — Нік Данн, її чоловік. Я обдзвонюю всіх її друзів.

— Справді?

— Я б хотів дізнатися, чи не спілкувалися ви з нею? Нещодавно.

Вона зітхнула в слухавку: три глибокі вдихи.

— А це не через те... не через ту маячню під час навчання у старших класах?