Загублена - Гілліан Флінн

— Якого біса вам тут треба? — запитав чоловік на підлозі. Він був виснажений, обличчя настільки худе й обвисле, що здавалося, наче воно тане. Сплутане волосся лежало на плечах, очі були скорботні й закочені: розіп'ятий Ісус. Жінка вигляд мала трохи кращий: пухкі руки й ноги, волосся масне, але розчесане.

— Ти — хлопець з «Блакитного зошита»? — запитав Стакс.

— Я вже давно не хлопець, відваліть,— склавши руки, пробурчав чоловік.

— Виявіть хоч трохи бісової поваги,— гаркнула жінка. Потім здалося, що вона от-от розреветься. Вона відвернулася від нас, вдаючи, наче роздивляється щось удалині.— Мене бісить, що ніхто не виявляє поваги.

— Ми поставили тобі запитання, чоловіче,— нагадав Майкі й почав підходити ближче до безхатька, штурхаючи його в п'ятку.

— Я не з «Блакитного зошита»,— відповів чоловік.— Просто не пощастило.

— Лайно.

— Тут збирається чимало людей, не тільки працівники друкарні, але якщо ви шукаєте їх...

— Ідіть, ідіть, шукайте їх деінде,— процідила жінка,— Валіть, надокучайте їм.

— Вони промишляють у «Дірі»,— повідомив чоловік. Оскільки ми не зрозуміли, він уточнив.— «Мервінз», аж у кінці, де колись була карусель.

— І котіться під три чорти,— пробурчала жінка.

На місці каруселі залишилася лише кругла пляма. Ми з Емі каталися на ній якраз перед закриттям. Двоє дорослих всілися разом на летючих кроликах, бо моя дружина хотіла побачити місце, де я так часто бував у дитинстві. Хотіла почути мої історії. У нас не все було погано.

Бар'єрну решітку до «Мервінзу» хтось відсунув, тож крамниця була відчинена й запрошувала усіх, наче вранці розпродажу на Президентський день. Усередині не було нічого, крім стійок, де колись стояли касові апарати, а тепер розмістилося з десяток людей на різних стадіях наркотичного сп'яніння, якраз під вивісками «Ювелірні прикраси», «Краса», «Постіль». Підсвічувалося усе це гасовими похідними лампами, що миготіли, наче смолоскипи. Коли ми увійшли, то лише кілька хлопців розплющили очі, а решта взагалі не реагувала. В дальньому кутку двоє малих, що лише недавно стали повнолітніми, механічно начитували Геттисбурзьку промову Лінкольна: «Ми зустрілися на великому полі битви цієї громадянської війни...» Один чоловік розлігся на шматті у чистеньких джинсових шортах і білих кросівках, наче зібрався на дитячий бейсбол до свого сина. Ренд вилупився на нього, наче впізнав.

Карфаген накрило набагато гіршою наркоепідемією, ніж я уявляв. Копи були тут лише вчора, а нарики вже повернулися, наче докучливі мухи. Поки ми пробиралися поміж людським купами, на електроскутері під'їхала дебела жінка. Її прищаве обличчя заливав піт. Зуби були, наче в кицьки.

— Купуйте або забирайтеся, бо це не гра «покажемо і розкажемо»,— сказала вона.

Стакс тицьнув ліхтариком їй в обличчя.

— Забери цю фігню від мого обличчя.

Він забрав.

— Я шукаю свою дружину,— почав я.— Емі Данн. Вона зникла ще в четвер.

— Вона з'явиться. Вона отямиться і приволочеться додому.

— Ми не через наркоту хвилюємося,— мовив я.— Ми стурбовані через деяких чоловіків у цій будівлі. Ми чули деякі речі...

— Все гаразд, Мелані,— озвався голос. На краєчку дитячої секції на голий манекен обіперся довготелесий чолов'яга. Він спостерігав за нами з косою посмішкою на мармизі.

Мелані знуджена і роздратована знизала плечима і газонула далі.

Чоловік не зводив з нас погляду, але гукнув людям у кінці дитячої секції, де з примірочних визирали чотири пари ніг: тут кожен оселився у своїй особистій кабінці.

— Агов, Лонні! Слухайте всі! Засранці повернулися. Їх п'ятеро,— оголосив чоловік. Він штурхонув у наш бік бляшанку з-під пива. Позаду нього заворушилися три пари ніг: чоловіки підводилися. Одна пара кінцівок залишилася непорушною, їхній власник спав чи просто відключився.

— Так, бидлото, ми повернулися,— заявив Майкі Гіллсем. Він підняв свою битку, наче більярдний кий, і штрикнув нею між груди голого жіночого манекена. Той упав додолу, чолов'яга з «Блакитного зошита» встиг граційно прибрати руку, наче це все було відрепетирувано.

— Ми хочемо дістати інформацію про зниклу дівчину.

Троє чоловіків з примірочних приєдналися до своїх друзів. Вони всі були одягнені у футболки з вечірок для ботанів. Місцеві гуманітарки просто переповнені таким барахлом щоліта, коли випускники університетів позбуваються своїх старих сувенірів.

Усі чоловіки були жилаво-міцні, з м'язистими жилавими руками. За ними з найбільшої примірочної з'явився чоловік з довгими тонкими вусами й волоссям, зібраним у хвостик,— Лонні. Він волік за собою шматок труби, а одягнений був у футболку афроамериканського братства «Гамма Пі». Ми стояли перед службою безпеки торгівельного центру.

— Чого треба? — озвався Лонні.

«Але ми не можемо в повному розумінні ані відкрити, ані освятити, ані вшанувати цю землю...» — мало не волали дітлахи.

— Ми шукаємо Емі Данн, ви, мабуть, бачили її в новинах, зникла з четверга,— сказав Джо Гіллсем.— Приємна, гарненька, мила пані, яку вкрали з власного будинку.

— Я чув про це. І що? — мовив Лонні.

— Вона моя дружина,— повідомив я.

— Ми знаємо, чим ви тут займаєтеся, хлопці,— провадив Джонні, звертаючись лише до Лонні, який, виставивши щелепу, махав своїм хвостиком. Його пальці були вкриті вицвілим зеленим татуюванням.— Ми знаємо про групове зґвалтування.

Я зиркнув на Ренда, щоб перевірити, чи все гаразд; він витріщався на оголений манекен на підлозі.

— Групове зґвалтування,— обурився Лонні, аж захиляючи голову.— Якого дідька ви згадуєте про групове зґвалтування?

— Ви ж хлопці,— пояснив Джо.— Ви — хлопці з «Блакитного зошита»...

— Хлопці з «Блакитного зошита» — наче ми якась банда,— чмихнув Лонні.— Ми не звірі, придурку. Ми не крадемо жінок. Люди хочуть не відчувати докорів сумління за те, що не допомагають нам. «От бачите, вони цього не заслуговують, вони — купка ґвалтівників». Ну, це повне лайно. Я б до біса змився з цього міста, якби завод віддав заборговану платню. Але не маю ні цента. Ми всі без грошей. Тож сидимо тут.

— Ми дамо вам гроші, багато грошей, якщо ви зможете розповісти що-небудь про зникнення Емі,— сказав я.— Ви, хлопці, знаєте купу людей, може, щось чули.

Я витягнув її фото. Гіллсеми та Стакс аж здивувалися, і я збагнув, що, звісно ж, для них це була лише можливість повимахуватись. Я тицьнув світлину під ніс Лонні, очікуючи, що він ледь погляне. Натомість він