Загублена - Гілліан Флінн

— Тоді течія мала винести її на поверхню, чи тіло запливло б у шлюз.

— Ні, якщо її розрізали. Відрубали ноги, руки... тіло може дістатися аж Мексиканської затоки. Чи принаймні Туніки.

Я відійшов, поки вони мене не помітили.

За ломберним столом сидів мій колишній учитель — пан Колман. Він схилився над телефоном гарячої лінії, записуючи дані. Коли я потрапив йому на очі, він покрутив пальцем біля скроні, наче у когось не всі вдома, й показав на телефон. Він учора привітався зі мною такими словами: «Мою онучку збив п'яний водій, тож...» Ми незграбно перекинулися кількома словами й поплескали один одного по спині.

Задзвонив мій телефон — одноразовий. Я не міг знайти місце, де його зберігати, тож носив при собі. Я зробив один дзвінок і тепер мені передзвонювали, але я не міг відповісти. Вимкнувши телефон, я роззирнувся кімнатою, щоб переконатися, що Елліоти цього не помітили. Мерібет клацала на своєму «Блекберрі», потім витягнула його перед собою, щоб прочитати написане. Побачивши мене, вона підскочила й ринулася вперед, тримаючи мобілку перед собою, наче талісман.

— Скільки годин звідси до Мемфіса? — запитала вона.

— Трохи менше п'яти годин на авто. А що в Мемфісі?

— Гіларі Генді живе у Мемфісі. Ота шкільна переслідувачка Емі. Хіба це не дивний збіг?

Я не знав, що відповісти: не дивний?

— Ну, Гілпін теж мене відшив. «Ми не можемо санкціонувати витрати на розслідування подій двадцятирічної давності». Вилупок. Цей тип завжди поводиться так, наче я на межі істерики; він розмовляє з Рендом, наче мене й немає, повністю ігноруючи мене, наче мій чоловік має сам потім пояснювати речі своїй тупенькій дружині. Вилупок.

— Місто фактично збанкрутувало,— озвався я.— Вони, мабуть, справді не мають коштів на це, Мерібет.

— Ну, зате ми маємо. Я серйозно, Ніку, ця дівчина погубила всі клепки. І я знаю, що вона всі ці роки намагалася зв'язатися з Емі. Емі мені розповіла.

— Мені вона ніколи цього не казала.

— Скільки коштуватиме туди поїхати? П'ятдесят баксів? Гаразд. Ти поїдеш? Ти ж казав, що поїдеш. Будь ласка? Я не зможу викинути ці думки з голови, доки не знатиму, що хтось із нею розмовляв.

Я знав, що так і буде, бо її дочка, точно як мати, якщо вже починали хвилюватися, то не могла зупинитися. Емі могла увесь вечір колупати мізки через увімкнену плиту, навіть якщо не готувала цього дня. Чи замкнені двері? А я певен? Вона завжди вигадає найгірший можливий сценарій, та ще й з розмахом. Бо це завжди були не просто незамкнені двері, а й які-небудь поганці в нас удома, які чекали на неї, щоб зґвалтувати та вбити.

Я відчув, як на шкірі виступив піт, бо нарешті страхи моєї дружини втілились у життя. Уявіть жахливе задоволення знати, що всі ті роки хвилювання нарешті виправдалися.

— Ну звісно ж, я поїду. І зупинюся у Сент-Луїсі, щоб побачити ще й того другого — Дезі. Домовилися.

Я розвернувся і почав свій драматичний вихід, здолав двадцять футів — і раптом на шляху з'явився Стакс, досі заспаний.

— Чув, що копи вчора обшукали торгівельний центр,— мовив він, чухаючи щелепу.

В другій руці він тримав неторканий глазурований пончик. У передній кишені його робочих штанів виднілися обриси бублика. Я мало не пожартував: «То випічка в твоїй кишені, чи то...»

— Так. Нічого.

— Вчора. Вони пішли туди вчора, вишкребки.

Він пригнувся, роззирнувся, наче боявся, що його можуть почути. Нахилився ближче до мене.

— Потрібно йти вночі, саме тоді вони там. Удень вони біля річки чи ходять махають прапорами.

— Махають прапорами?

— Ну, знаєш, сидять біля виїздів на трасу з цими плакатами: «Викинули з роботи, будь ласка, допоможіть, потрібні гроші на пиво» абощо,— оглядаючи кімнату, розповів він.— Махають прапорами, чоловіче.

— Гаразд.

— А вночі вони у торгівельному центрі,— сказав він.

— Ну, то ходімо туди сьогодні вночі,— запропонував я.— Ти, і я, і ще хлопці.

— Джо і Майкі Гіллсеми,— вирішив Стакс.— Вони погодяться.

Брати Гіллсеми були на три й чотири роки старші за мене, міські задираки. Ці хлопці народжені без почуття страху й не відчувають болю. Селюки, які все літо ходили в шортах, качали ноги, грали у бейсбол, пили пиво, приймали дивні виклики: заїхати на скейтборді у дренажну канаву, залізти на водонапірну башту голяка. Тож якщо зустрінеш цих хлопців з шаленими очима якогось нудного суботнього вечора, то точно щось трапиться, мабуть, нічого хорошого, але щось буде. Ну звісно, Гіллсеми на таке погодяться.

— Добре,— підтвердив я.— Підемо вночі.

Мій одноразовий телефон знову задзвонив у кишені. Ця штука таки не вимкнулася. Він знову задзвонив.

— Ти відповіси чи як?

— Та ні.

— Та мусиш відповідати на кожен дзвінок, друже. Ти справді мусиш.

Решта дня була вільною. Не планувалося ніяких пошуків, не треба було більше флаєрів, усі телефони були зайняті. Мерібет почала відсилати волонтерів додому: вони просто сновигали навколо, запихаючись їжею та нудячись. Я підозрював, що Стакс пішов з половиною столу в своїх кишенях.

— Щось чути від детективів? — запитав Ренд.

— Нічого,— відповіли ми з Мерібет.

— Це, може, й добре, правда? — з надією в очах мовив Ренд, а ми з Мерібет підіграли йому. «Так, звісно».

— Коли ти поїдеш у Мемфіс? — поцікавилась у мене вона.

— Завтра. Сьогодні вночі ми з друзями ще раз оглянемо торгівельний центр. Ми не вважаємо, що вчора його обшукали добре.

— Чудово,— вигукнула Мерібет.— Саме так і слід чинити. Ми підозрюємо, що минулого разу все було не як треба, тож зробимо все самі. Бо я просто... просто не дуже вражена тим, що зараз робиться.

Ренд поклав руку на плече дружини, засвідчуючи, що вже не раз чув ці слова і погоджувався з ними.

— Я б хотів приєднатися до вас, Ніку,— мовив він.— Сьогодні. Я б хотів приєднатися.

Ренд одягнув ніжно-блакитну сорочку для гольфу й оливкові штани, його волосся виблискувало, наче темний шолом. Я уявив, як він намагається потоваришувати з братами Гіллсемами, виконуючи один зі своїх трохи відчайдушних номерів — імітуючи хлопця з району: «Агов, я теж обожнюю перехилити кухоль доброго пива... а як там ваша спортивна команда?» Мені на щоки заздалегідь накотив ніяковий рум'янець.

— Звісно, Ренде. Звісно.

У мене залишалося ще з десять годин