Загублена - Гілліан Флінн
Отож, я швиденько і без особливих роздумів вирішила, що ми їдемо з Нью-Йорка. Ми переїжджаємо у Міссурі. Ми житимемо в будинку біля річки. Це якийсь сюрреалізм, а я не з тих, хто зловживає словом «сюрреалізм».
Знаю, що все буде гаразд. Просто це так далеко від моїх уявлень! Від того, яким я уявляла своє життя. Не те щоб це погано, просто... якби мені дали мільйон шансів угадати, куди мене занесе життя, то я ніколи б не здогадалася. Мене це непокоїть.
Пакування — це міні-трагедія. Нік рішучий і винуватий, його вуста стиснені в тонку лінію, він усе робить, намагаючись не дивитися на мене. Вантажівка кілька годин стоїть біля будинку, блокуючи рух транспорту на нашій вузенькій вуличці, блимаючи фарами — небезпека, небезпека, небезпека. Тим часом Нік ходить сходами туди-сюди, сам собі помічник, носить коробки з книжками, коробки з кухонним начинням, стільці, столики. Ми беремо з собою вінтажну софу — наш широкий, довгий, м'який диван, якого мій тато називає домашнім улюбленцем. Ми не можемо ним натішитися. Це буде останнє, що ми запакуємо — марудна й незручна робота для двох. Спустити цю масивну річ по сходах («Почекай, мені треба відпочити. Підніми лівий кут. Повільніше, ти рухаєшся занадто швидко. Обережно, мої пальці, мої пальці!») стане нашою власною дуже необхідною командною вправою. Після софи ми зайдемо до фастфуду за рогом — купимо бутерброди, щоб з'їсти в дорозі, й холодну содову.
Нік дозволяє мені взяти софу, але решта громіздких меблів залишиться у Нью-Йорку. Один з Нікових друзів отримає ліжко: заїде пізніше до нашого порожнього будинку, де залишаться лише порохи і кабелі, й забере його. Потім він житиме своїм нью-йоркським життям на нашому нью-йоркському ліжку, жеручи китайську їжу о другій ночі, а ще займатиметься ледачим захищеним сексом з п'яненькими горластими піарницями.
Наш будинок окупує галаслива подружня пара адвокатів, які безсоромно й нахабно радіють через цю ринкову угоду. Я їх ненавиджу.
Поки роблю одну ходку з речами, Нік встигає виволокти аж чотири оберемки. Я рухаюся повільно, човгаючи, наче болять кістки і накриває гарячкова слабкість. Усе справді болить. Нік пролітає повз мене, ходячи вгору і вниз, насуплюється й кидає мені: «Все гаразд?» — і продовжує рух, не дочекавшись відповіді, залишаючи мене з роззявленим ротом — як мультяшного персонажа з чорною діркою на обличчі. У мене все негаразд. Усе покращиться, але не зараз. Я хочу, щоб чоловік мене пригорнув, заспокоїв, поняньчився хоч недовго. Лише секундочку.
Нік розставляє у вантажівці коробки. Пишається своїми пакувальними навичками. Він є (був) пакувальником, посудомийником, заготівельником святкових подарунків. На третій годині стає зрозуміло, що ми продали чи подарували забагато наших речей. Величезна печера вантажівки заповнена лише наполовину. Це дарує мені єдине сьогоднішнє задоволення — палке злісне задоволення, що коле в центрі шлунку, наче ртутне вістря. «Добре,— думаю я.— Добре».
— Ми можемо забрати ліжко, якщо ти дуже хочеш,— пропонує Нік, дивлячись повз мене на вулицю.— У нас достатньо місця.
— Ні, ти ж обіцяв його Воллі, то він і має його отримати,— манірно відповідаю я.
«Я був неправий». Просто скажи: «Я був неправий, мені шкода, заберімо ліжко. На новому місці тобі потрібне старе комфортне ліжко». Усміхнися мені й будь люб'язний. Будь люб'язний зі мною сьогодні.
Нік зітхає.
— Ну добре, Емі, якщо ти саме цього хочеш. Емі! Ти цього хочеш?
Він стоїть трохи задиханий, зіпершись на купу коробок, верхня з них підписана «Зимовий одяг Емі».
— Це востаннє я чую про це ліжко, Емі? Бо я пропоную його взяти. Я з радістю запакую для тебе ліжко.
— Як благородно з твого боку,— огризаюсь я, радше пирхаю: саме так я зазвичай огризаюся, це як бризки парфумів з розпилювача. Я боягузка. Я не люблю конфронтацій. Я піднімаю коробку й волочуся до сходів.
— Що ти сказала?
Я хитаю головою. Не хочу, щоб він бачив мої сльози, бо це розізлить Ніка ще більше.
За десять хвилин на сходах починає гупати — бах! бах! бах! Нік сам-один волочить нашу софу.
Коли ми виїжджаємо з Нью-Йорка, я навіть не можу озирнутися, бо у вантажівки немає дзеркала заднього огляду. В бокове дзеркало я дивлюся на обрій (на «маліючий обрій» — хіба не так пишуть у романах вікторіанської доби, де приречена героїня змушена покинути рідну домівку?), але жодна з гарних будівель — ні Крайслер, ні Емпайр-Стейт-Білдінг, ні Флатірон — так і не з'являються в тому невеличкому сяйливому прямокутнику.
Вчора ввечері заїхали мої батьки, подарували нам родинний годинник із зозулею, який я просто обожнювала в дитинстві. Ми втрьох ревіли й обіймалися, а Нік запхав руки до кишень і пообіцяв піклуватися про мене.
Він пообіцяв піклуватися про мене, та все одно якось лячно. Я почуваюся, наче щось піде погано, дуже погано і все стане набагато гірше. Я не почуваюся Ніковою дружиною. Взагалі почуваюся не людиною, а предметом, який запаковують і розпаковують, наче софу чи годинник із зозулею. Я — річ, яку можуть викинути у сміття, жбурнути у річку за потреби. Я більше не почуваюся справжньою. Я почуваюся так, наче можу зникнути.
Нік Данн
Минуло три дні
Поліція не мала шансів знайти Емі, хіба що хтось захоче з цим допомогти. Це було очевидно. Обшукали всю зелень і всю брунатність: милі мулистої річки Міссісіпі, усі стежки й доріжки для піших прогулянок, усі наші латочки лісів. Якби Емі була жива, хтось мав би вже її повернути. Якби Емі була мертва, то природа мусила б її віддати. Це була очевидна істина, наче кислий присмак на кінчику язика. Я з'явився у волонтерському центрі та зрозумів, що всі інші теж це усвідомлюють. Над приміщенням витала млявість і відчуття поразки. Я безцільно добрів до закусок і спробував переконати себе щось з'їсти. Данська випічка. Я вирішив, що немає більш депресивної страви за данську випічку, бо вона вже приїхала черства.
— Я все одно думаю, що це має бути річка,— переконував свого приятеля один з волонтерів: вони обоє запихали випічку собі в роти брудними пальцями.—
