Українська література » » Загублена - Гілліан Флінн

Загублена - Гілліан Флінн

---
Читаємо онлайн Загублена - Гілліан Флінн
грошей з твого трасту, доки не з'ясуємо, як жити далі.

Мої батьки сидять навпроти нас, наче двоє нетерплячих студентів, які сподіваються отримати своє перше стажування. Татове коліно підскакує, аж доки мама ніжно не кладе на нього пальці.

— Ну, трастовий фонд — це ваші гроші, тож, звісно, ви можете звідти позичити,— кажу я. Я просто хочу закінчити цю розмову: не можу дивитися на повні надій обличчя моїх батьків.— Яка сума може знадобитися вам, щоб усе виплатити та хоч якийсь час почуватися комфортно?

Батько не підводить погляду. Мати глибоко зітхає.

— Шістсот п'ятдесят тисяч,— повідомляє вона.

— О.

Це все, на що я спроможна. Це майже всі наші гроші.

— Емі, може, нам з тобою варто обговорити...— починає Нік.

— Ні, ні, ми можемо це собі дозволити,— кажу я.— Лише зганяю по чекову книжку.

— Взагалі-то,— втручається Мерібет,— якби ти могла завтра перевести ці кошти на наш рахунок, це було б найкращим варіантом. Інакше на них доведеться чекати десять днів.

Саме цієї миті я розумію, що вони в серйозній біді.

Нік Данн

Минуло два дні

Я прокинувся на розсувному дивані у номері Елліотів. Повністю розбитий. Вони наполягли, щоб я зостався на ніч. До мого будинку ще не дозволяють заходити, а вони наполягали з таким самим напором, як одного разу наполягали на оплаті чеку в ресторані: гостинність — наче люта сила природи. «Ти мусиш дозволити нам це зробити». Тож я піддався. Я цілу ніч крізь двері спальні слухав їхнє хропіння. Одне було рівномірне та глибоке — здоровий сон лісоруба. Друге — утруднене й аритмічне, наче людині сниться, як вона тоне.

Я завжди можу вимкнутися, наче світло. Лише накажу собі спати, складу руки під щоку, наче для молитви, і — вжик! — глибоко засинаю, як малюк після мікстури, а моя безсонна дружина крутиться поруч. Та вчора ввечері я почувався, наче Емі: мозок не зупиняв роботи, а тіло було на межі. Більшу частину часу я був людиною, якій зручно у власній шкірі. Ми з Емі вмостимося дивитися телевізор, я просто розтану, наче віск, а дружина постійно крутися й сіпається біля мене. Я колись запитав: може, в неї синдром неспокійних ніг. Тоді якраз крутили рекламу цієї хвороби, акторів показували дуже занепокоєними: вони трусили свої литки й масажували стегна. Емі відповіла на це: «У мене синдром неспокійного усього».

Я дивився, як стеля в номері Сіріє, потім рожевіє, потім жовтіє, і нарешті підвівся, щоб подивитися, як сонце знову сліпить очі з того боку річки, наче досягло третього ступеня яскравості. Потім — дзинь! — у голові вигулькнули імена. Гіларі Генді. Таке миле ім'я, а звинувачують її у таких неприємних діях. Дезі Коллінгз — колишній маніяк, що живе за годину їзди звідси. Я зголосився сам ними зайнятися. Нині ера зроби-все-сам: медичне забезпечення, житло, поліцейське розслідування. Заходь в інтернет і сам там колупайся, бо у всіх забагато роботи й недостатньо кадрів. А я ж був журналістом. Понад десять років брав інтерв'ю і розкривав людей. Мені це під силу, а Мерібет з Рендом теж згодні. Було приємно дізнатися, що вони й досі мені довіряють — довіряють чоловікові під легкою хмарою підозр. Чи дурю я себе, вживаючи слово «легка»?

«Дейз-Інн» пожертвував порожню бальну залу на потреби штабу операції «Знайдемо Емі Данн». Вона була непривітна: місце з коричневими плямами й законсервованими запахами, але на світанку Мерібет узялася за її перетворення: пилососити, протирати пил, розставляти стенди з буклетами й телефони, повісила на стіні великий портрет Емі. На ньому в Емі був спокійний упевнений погляд очей, що завжди за тобою стежать: було схоже на світлину для президентської кампанії. Коли Мерібет закінчила, вся кімната аж дзвеніла від діловитості: то був наполегливий оптимізм політика, який пасе задніх, але має істинних послідовників, що відмовляються здаватися.

Десь після десятої ранку нагодилася Боні з притиснутим до вуха телефоном. Вона поплескала мене по плечу й почала копирсатися у принтері. Купками підходили волонтери: Го й півдесятка друзів нашої матінки. П'ятеро сорокарічних жінок, усі одягнені в капрі, наче репетирують танцювальне шоу. Дві з них — худі, біляві, засмаглі — змагалися за лідерство, а інші бадьоро погодилися на другорядні ролі. Вони були групкою крикливих світловолосих бабусь, кожна з яких намагається перекричати іншу, кілька з них писали комусь повідомлення. Такі собі старенькі з незбагненною кількістю енергії, з таким молодецьким запалом, аж ти запитуєш себе, чи не хизуються вони ним. Чоловік прийшов лише один — гарний на вигляд і мого віку, добре одягнений, сам: він не розумів, що його поява вимагала пояснень. Я спостерігав за Самотнім Типом, поки він крутився біля випічки й зиркав на портрет Емі.

Боні розібралася з принтером, ухопила кекс у формі мозку й підійшла до мене.

— А ви наглядаєте за волонтерами? — запитав я.— Ну, на той раз, якщо це...

— Особа, яка виявляє підозрілий інтерес? Безперечно.

Вона відламала краєчок кексу й закинула в рот. Приглушила голос.

— Але, якщо чесно, то серійні вбивці дивляться ті самі телешоу, що й ми. Вони знають, що ми знаємо, що вони полюбляють...

— ...приєднуватися до розслідування.

— Саме так, ага,— кивнула вона.— Тож вони обережні щодо таких речей. Але так, ми просіюємо усіляких диваків, щоб переконатися, що вони лише диваки.

Я звів брову.

— Ну, от ми з Гілпіном кілька років тому вели справу Кайли Гольман. Кайла Гольман?

Я похитав головою: ніколи не чув.

— Хай там як, у таких ситуаціях ти завжди бачиш різних упирів. А ще стережіться оцих двох...— Боні тицьнула на двох гарненьких сорокарічних жіночок.— Бо вони дуже схожі на таких, які можуть занадто захопитися втішанням стурбованого чоловіка.

— Ой, та ну...

— Ви здивуєтеся. Вродливий чоловік, як ви... Таке трапляється.

Саме тоді одна з жінок — білявіша й худіша — озирнулася на нас, зачепилася поглядом і посміхнулася мені найніжнішою і найскромнішою посмішкою, а потім нахилила голову, наче кицька, що чекає, щоб її погладили.

— Хоча вона добряче попрацює: вона буде Маленькою Пані Роботягою,— розповіла Боні.— Тож це добре.

— А чим закінчилася справа Кайли Гольман? — запитав я.

Вона похитала головою: ні.

З'явилися ще чотири жінки, обмінюючись між собою пляшкою засобу від засмаги, втираючи його на свої відкриті руки, плечі та носи. Кімната пахла кокосами.

— До речі, Ніку,— мовила Боні.— Пам'ятаєте, я питала, чи має Емі

Відгуки про книгу Загублена - Гілліан Флінн (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: