Загублена - Гілліан Флінн
Шона не зводила з мене погляду, бажаючи дізнатися щось про Емі, бажаючи приєднатися до клубу вродливих жінок, як моя дружина, яка, до речі, зненавиділа б її.
— Гадаю, у неї була однакова з вами проблема,— відрізав я.
Вона посміхнулася.
«Забирайся, Шоно».
— Важко прижитися у новому місті,— не вгавала вона.— Що старший стаєш, то важче знайти друзів. Ви з нею однолітки?
— Їй тридцять вісім.
Це, здається, її задовольнило.
«Та заберися ж ти звідси».
— Розумний чоловік надає перевагу старшим жінкам.
Посміхаючись, вона вийняла мобілку зі своєї зеленкувато-жовтої сумки.
— Йди-но сюди,— сказала вона й обхопила мене рукою за талію.— Подаруй мені широку посмішку, наче після курячого пирога «Фріто».
Тієї миті я хотів її ляснути, вибити її сліпоту до всього, крім неї самої, її дівчачість. Ця дамочка намагалася підняти свою самооцінку за рахунок чоловіка, у якого зникла дружина. Я проковтнув свою лють, спробував відмотати емоції назад, спробував усе виправити і бути милим, тож механічно посміхався, поки вона, притиснувшись обличчям до моєї щоки, клацнула фото на телефон; клацання телефону, що мало зімітувати клацання фотоапарату, привело мене до тями.
Вона розвернула телефон, і я побачив два обгорілі на сонці обличчя, притиснуті одне до одного. Ми посміхалися, наче були на побаченні посеред бейсбольної гри. Роздивляючись свою підлесливу посмішку, свої примружені очі, я подумав: «Я б зненавидів цього хлопця».
Емі Елліот-Данн
15 вересня 2010 року
Запис у щоденнику
Я пишу це ще десь у штаті Пенсильванія. Південно-західний куток. Мотель біля траси. Наша кімната виходить на стоянку, і якщо визирнути з-за цупких бежевих фіранок, то можна побачити, як за вікном снують під яскравими ліхтарями люди. Це одне з тих місць, де люди снують. У мене знову депресія. Забагато подій, і занадто швидко, і тепер я у південно-західній Пенсильванії, а мій чоловік зухвало насолоджується сном посеред пакетиків з чипсами й цукерками, які купив у торгівельному автоматі в кінці коридору. Вечеря. Він злиться на мене, бо не можу його як слід підтримати. Я гадала, що граю досить переконливо: ура, нова пригода! Але, мабуть, ні.
Тепер, коли я оглядаюся на ті події, то ми немов чогось чекали. Наче ми з Ніком сиділи під велетенським звуконепроникним вітрозахисним ковпаком, а потім він перевернувся — і треба щось робити.
Два тижні тому ми ще перебували у нашому звичному безробітному стані: частково одягнені, знудьговані, готувалися мовчки поглинати сніданок, який ми розтягували, встигаючи прочитати цілу газету. Навіть читали додаток для автомобілістів.
О десятій ранку дзвонить телефон Ніка, і я з його голосу розумію, що це Го. Він говорить енергійно, по-хлоп'ячому. Нік завжди так з нею говорить. Він і зі мною теж так колись спілкувався.
Він прямує до спальні й зачиняє двері, залишивши мене стояти з двома свіженькими тарілками щойно приготованих яєць «бенедикт». Я ставлю його тарілку на стіл і сідаю навпроти, міркуючи, чи варто почекати зі сніданком. На його місці я, гадаю, попросила би починати їсти без мене або підняла палець: «Почекай хвилинку». Я би потурбувалася про свого партнера, свого чоловіка, який залишився на кухні з тарілками їжі. Я почуваюся погано, думаючи таке, бо вже незабаром чую схвильований шепіт, і журливі зойки, і ніжні запевнення, тож починаю думати, що, може, у Го з'явилися якісь проблеми з хлопцями. Го часто розриває стосунки. Навіть після тих розривів, які вона сама ініціює, Нік має її втішати.
Тож коли Нік виходить, у мене на обличчі гримаса «Бідненька Го», а яйця вже затверділи на тарілці. Я бачу його і розумію, що проблема не лише з Го.
— Моя мама,— сідаючи, починає він.— Дідько. У мами рак. Четверта стадія, і метастази пішли в печінку й кістки. А це погано, а це...
Вік кладе голову на руки, а я підходжу й обнімаю його. Коли він підводить погляд, то навіть не плаче. Повністю спокійний. Я ніколи не бачила, щоб мій чоловік плакав.
— Це вже занадто для Го, на додачу до батькового Альцгеймера.
— Альцгеймер? Альцгеймер? Відколи це?
— Ну, вже давно. Спочатку лікарі гадали, що це якесь раннє слабоумство. Але це більше, це гірше.
Тієї миті я думаю, що в наших стосунках щось негаразд, можливо, цього вже й не виправити, якщо мій чоловік навіть не думав нічого мені розповідати. Інколи мені здається, що це якась його особиста гра, якийсь неоголошений конкурс на непроникність.
— Чому ти нічого мені не розповів?
— Я не дуже люблю розмовляти про батька.
— Однак...
— Емі, будь ласка.
Він дивиться так, наче я верзу дурниці: він настільки переконаний, що я верзу дурниці, що я вже сама не впевнена.
— Але тепер... Го каже, мамі необхідна буде хіміотерапія, але... після того їй буде дуже, дуже погано. Їй потрібна буде допомога.
— То, може, нам варто почати шукати для неї доглядальницю? Медсестру?
— Її медична страховка цього не покриє.
Він дивиться на мене зі схрещеними руками, і я вже знаю, що це виклик: ми б мали запропонувати платити за доглядальницю, а ми не можемо платити, бо я віддала свої гроші батькам.
— Ну гаразд, любий,— кажу я.— То що ж ми робитимемо?
Ми стоїмо навпроти одне одного — з'ясовуємо стосунки, наче ми вже почали сваритися, а я й не знала. Я тягнуся до нього, а Нік лише дивиться на мою руку.
— Нам доведеться переїхати назад,— недобрим поглядом дивиться на мене він, розширивши очі. Ворушить пальцями, наче намагається струсити щось липке.— Витратимо рік, але вчинимо правильно. У нас немає роботи, немає грошей, нас нічого тут не тримає. Навіть ти мусиш це визнати.
— Навіть я мушу?
Наче я вже сперечаюся. Я відчуваю напад гніву, який намагаюся притлумити.
— Саме це ми й зробимо. Ми вчинимо правильно. Хоч раз допоможемо моїм батькам.
Ну звісно, саме так ми й мали вчинити, і, певна річ, якби він поставив питання не так, наче я йому ворог, то жодних нарікань би не виникло. Але Нік вийшов зі спальні, вже сприймаючи мене як проблему, що потребує вирішення. Він сприймав мене як жовчний голос, який потрібно придушити.
Мій чоловік — найвідданіший чоловік на планеті,
