Загублена - Гілліан Флінн

— У нас є гроші. Хоча я справді любила цю роботу.

Він починає співати «Не завжди можна отримати бажане» — фальшиво, з писком, криво пританцьовуючи, і я розумію, що це через алкоголь. Це друга половина дня, чарівний блакитний-преблакитний день, а наш будинок аж вогкий, переповнений солодким смородом гнилої китайської їжі. Всі вікна завішені, тож я рухаюся від кімнати до кімнати, щоб провітрити ці запахи, розсуваю фіранки, лякаючи пилинки, а коли досягаю Нікового кабінету, то спотикаюсь об якусь торбу на підлозі, а потім ще одну і ще одну, як-от кіт з мультика потрапляє у набиту мишоловками кімнату. Впустивши світло в кімнату, я бачу десятки пакетів з крамниць — з крамниць, які безробітний собі дозволити не може. Це брендові чоловічі бутіки, де костюми шиють на замовлення, де продавці підносять перекинуті через руку краватки своїм клієнтам, які розвалилися у шкіряних кріслах. Коротше, все це лайно зроблене на замовлення.

— Що це все таке, Ніку?

— Це для співбесід. Якщо хтось знову почне наймати працівників.

— Тобі потрібно так багато?

— Ну, в нас же є гроші,— він похмуро мені посміхається, схрестивши руки.

— Може, ти принаймні їх розвісиш?

Кілька пластикових чохлів уже пожував Блікер. Калюжка котячого блювотиння видніється біля одного костюма вартістю в три тисячі доларів; пошита на замовлення біля сорочка покрита помаранчевою шерстю там, де відпочивав кіт.

— Та ні, не хочу,— вирішує Нік. І шкіриться до мене.

Я ніколи не була сварливою. Завжди пишалася своєю несварливістю. Тож мене бісить, що Нік провокує мене сваритись. Я готова миритися з певним обсягом нехлюйства, лінощів, недбальства. Усвідомлюю, що я більше людина типу А, на відміну від Ніка, і намагаюся бути обережною, щоб не вимагати від нього бути мною — акуратним педантом. Нік не з тих, хто буде вам пилососити чи мити холодильник. Він справді не помічає таких речей. Гаразд. Справді. Але мені не до вподоби певний стандарт життя. Гадаю, чесно буде сказати, що сміття не повинне випирати, а тарілки не повинні тиждень лежати в мийці зі слідами засохлого бобового бурито. Це проста ввічливість нормального дорослого сусіди по кімнаті. А Нік перестав будь-що робити, тож мені доводиться сваритися, а це бісить: «Ти перетворюєш мене на сварливу бабу, якою я ніколи не була і бути не хотіла, бо не виконуєш найпростіших умов угоди. Не роби так, це ненормально».

Та знаю я, що втрата роботи дуже стресова, особливо для чоловіків. Вони кажуть, що це може зрівнятися зі смертю родича, а особливо для чоловіка, схожого на Ніка, який завжди працював. Тож я глибоко зітхаю, згортаю свою злість у червону гумову кульку й подумки викидаю її геть.

— Ну, то ти не проти, щоб я їх розвісила? Щоб вони залишалися красивими?

— Роби, що хочеш.

Його-та-її звільнення, хіба це не мило? Я знаю, що нам пощастило більше, ніж іншим. Я заходжу в інтернет і за найменшої можливості перевіряю свій трастовий фонд, бо дуже нервуюся. Я ніколи не називала його трастовим фондом, аж поки не з'явився Нік; насправді той фонд не такий уже й вагомий. Ну, це приємно, це круто — на моїх рахунках завдяки батькам лежить 785 404 долари. Але це не такі кошти, які дозволяють уже ніколи не працювати, особливо у Нью-Йорку. Головним завданням батьків було гарантувати мені достатній рівень безпеки, щоб не довелося в житті робити певний вибір через гроші (у навчанні, у кар'єрі), але не настільки високий, щоб я нічого не робила. Нік глузує, але я думаю, що це справді класний вчинок батьків. (І доречний, враховуючи, що вони заради книжок поцупили моє дитинство).

Але все одно мені прикро через звільнення, наше одночасне звільнення, коли тато телефонує та запитує, чи може зайти з мамою у гості. Їм потрібно поговорити з нами. Сьогодні вдень взагалі-то, якщо ми не проти. Звісно ж, ми не проти, кажу я, а в голові крутиться: «Рак, рак, рак».

Батьки з'являються на порозі з таким виглядом, наче старанно готувалися. Тато ретельно відпрасований, заправлений, сяйливий, бездоганний — за винятком мішків під очима. Мама одягла одну зі своїх яскравих пурпурових суконь, яку вона завжди одягає на промови й церемонії... ну, принаймні коли ще отримувала запрошення. Вона стверджує, що такий колір вимагає впевненості від того, хто його носить.

Вигляд у них чудовий, але присоромлений. Я всаджую їх на софі, й ми трохи сидимо мовчки.

— Діти, ми з матір'ю, ну ми, здається...— нарешті починає батько, а потім зупиняється, щоб кашлянути. Кладе руки на коліна; його великі кісточки на пальцях аж побіліли.— Ну, ми, здається, потрапили у збіса серйозну фінансову халепу.

Не знаю, якою мала бути моя реакція: шок, спроби втішити, розчарування? Батьки ніколи не розповідали мені про свої проблеми. Я й не думаю, що вони в них особливо часто траплялися.

— Факт полягає в тому, що ми були безвідповідальними,— провадить Мерібет.— Останні десять років ми жили так, наче продовжуємо заробляти, як двадцять років тому, а це не так. Ми навіть половину того не заробляли, але жили, заплющуючи на це очі. Ми були... оптимістичні, саме це слово може підійти. Ми продовжували вірити, що наступна книжка про Емі стане справжнім хітом, але цього не сталося. І ми й далі приймали необдумані рішення. Ми робили безвідповідальні інвестиції. Ми безвідповідально витрачали. А тепер...

— Ми фактично банкрути,— ошелешує мене Ренд.— І наш будинок, і цей будинок — під заставою.

Я думала — я вважала — що батьки одразу розплатилися за цей будинок. Я навіть не уявляла, що вони взяли його у кредит. Я відчуваю біль сорому, бо справді захищена від світу, як і казав Нік.

— Як я вже казала, ми припустилися деяких дуже серйозних помилок,— каже Мерібет.— Нам варто написати книжку під назвою «Неймовірна Емі та регульована ставка за іпотекою». Ми завалимо всі тести. Станемо повчальною історією. Подругою Емі — Венді-Яка-Хоче-Все-Й-Одразу.

— Гарі-Який-Ховає-Голову-В-Пісок,— додає Ренд.

— То що буде далі? — цікавлюся я.

— Ну, це повністю залежить від тебе,— каже тато. Мама дістає з сумки власноруч зроблений буклет і кладе його на столі перед нами. Таблиці, графіки та кругові діаграми, створені на домашньому комп'ютері. Боляче уявляти, як батьки сліпають над посібником користувача, намагаючись зробити свою пропозицію привабливою для мене.

Мерібет починає презентацію.

— Ми хочемо запитати, чи можемо позичити трохи