Загублена - Гілліан Флінн

викинути, а я тим часом спокійно перебирав батькові речі. Кружка з кавовими патьоками, мабуть, була його улюбленою. Це подарунок? Хто її обрав? Чи, може, він придбав її сам? Я гадав, що батько вважає шопінг не чоловічою справою. Але все-таки інспекція його шафи виявила п'ять пар взуття, що аж виблискували і лежали по коробках. Невже він придбав їх сам, адже з цього вимальовувався інший, більш соціальний Білл Данн, аніж той, що повільно розклеюється на самоті? А може, він ходив до «Шу-Бі-Ду-Бі» і просив маму допомогти? Ще одна річ у довгій низці її повсякденної доброти. Звісно ж, я не ділився цими роздумами з Емі, тож певен, що знову здався їй неробою.

— Ось. Коробка. Для «Доброї волі»,— сказала вона, поки я сидів на підлозі під стіною, витріщаючись на черевик.— Поклади ці черевики в коробку. Гаразд?

Я засоромився, гаркнув на неї, вона відповіла, і... понеслося.

Маю додати на захист Емі, що вона двічі питала, чи хочу це обговорити, чи певен, що хочу це робити. Інколи я забуваю про таке розповідати. Мені так зручно. Чесно кажучи, я хотів, щоб вона прочитала мої думки, щоб не довелося принижуватися до жіночого мистецтва артикуляції. Інколи я не менше за Емі грав у гру «розгадай мене». Цю часточку інформації я теж приховав.

Я ще той прихильник замовчування.

Я під'їхав до батькового будинку одразу по десятій вечора. Це було невеличке затишне місце, добра домівка для початку (або для кінця). Дві спальні, дві ванни, їдальня, старенька, але пристойна кухня. На подвір'ї вкривався іржею знак «Продається». Минув рік — і жодного клієнта.

Я зайшов до затхлого будинку, мене огорнула спека. Дешева сигналізація, яку ми встановили після третього пограбування, запищала, наче бомба перед вибухом. Я наклацав код, той самий, що просто бісив Емі, бо це суперечило усім правилам про коди. Це була дата мого народження: 81577.

«Неправильно набраний код». Я спробував знову. «Неправильно набраний код». По шиї покотився піт. Емі завжди погрожувала змінити код. Вона казала, що безглуздо лишати такий очевидний, але я знав справжню причину. Її обурювало, що це був мій день народження, а не наша річниця. Я знову обрав себе, а не нас. Моя напівсолодка ностальгія за Емі зникла. Я знову тицяв пальцями по цифрах, панікуючи дедалі більше, поки сигналізація гуділа, і гуділа, і гуділа, аж доки не перетворилася на повноцінну сирену.

Ууууу-ууууу-ууууу!

Мав би задзвонити мій телефон, щоб я міг дати відбій: «Це ж я, ідіот». Але цього не сталося. Я чекав цілу хвилину. Сигналізація нагадувала кіно про підводні човни з торпедами. Мене накривала закупорена липнева спека зачиненого будинку. Сорочка вже промокла. Прокляття, Емі. Я оглянув прилад, шукаючи номер компанії, та нічого не знайшов. Підтягнув стілець і почав смикати сигналізацію; вже відірвав її зі стіни, аж коробка зателіпалася на кабелях, коли задзвонив телефон. На тому кінці озвався озлоблений голос і почав вимагати кличку першої домашньої тваринки Емі.

Ууууу-ууууу-ууууу!

Це був недоречний тон: самовдоволений, дратівливий, абсолютно байдужий, і це було однозначно недоречне запитання, бо я не знав відповіді, що дуже мене розлютило. Хай скільки розгадаю я підказок від Емі, все одно зіткнуся з дрібницею, яка миттю заведе мене в глухий кут.

— Слухайте, це Нік Данн, це будинок мого батька, цей номер встановив я,— гаркнув я.— Тож ім'я першої тваринки моєї дружини нікого в біса не цікавить.

Ууууу-ууууу-ууууу!

— Сер, прошу не вживати до мене такого тону.

— Слухайте, я лише зайшов, щоб забрати з батькового будинку кілька речей, а тепер уже йду, гаразд?

— Я мушу негайно сповістити поліцію.

— Ви можете просто вимкнути бісову сигналізацію, щоб я міг подумати?

Ууууу-ууууу-ууууу!

— Сигналізація вимкнена.

— Сигналізація не вимкнена.

— Сер, я вже казала не звертатися до мене таким тоном.

От бісова сука.

— А знаєте що? До біса все, до біса все, до біса.

Тільки-но повісив слухавку, як пригадав ім'я кота Емі, її першого кота: Стюарт.

Перетелефонувавши, натрапив на іншу операторку, адекватну операторку, яка вимкнула сигналізацію і — нехай благословить її Господь — відкликала поліцію. Я справді був не в гуморі пояснювати свою поведінку.

Я сів на тонкому дешевому килимі та змусив себе дихати; серце калатало. За хвилину, коли плечі розслабилися, щелепи розціпилися, руки розімкнулися, а серце почало нормально битись, я підвівся і якусь мить подумував просто піти геть, наче так провчу Емі. Але поки підводився, помітив на кухонній стільниці блакитний конверт, наче послання у мелодрамі «Любий Джон».

Я глибоко вдихнув, видихнув (змінюю ставлення!) і, розгорнувши конверта, витягнув листа з сердечком.

Привіт, Коханий!

У нас обох є риси, над якими варто попрацювати. Для мене це перфекціонізм і періодична (видаю бажане за дійсне?) упевненість у своїй правоті.

Для тебе? Знаєш, ти хвилюєшся, що інколи занадто віддалений, занадто холодний, неспроможний бути ніжним чи дбайливим. Ну, хочу сказати тобі тут, у будинку твого батька, що це неправда. Ти не твій батько. Маєш знати, що ти добра людина, мила і добра. Я карала тебе за те, що інколи не здатен прочитати мої думки, що не можеш поводитися так, як я б цього хотіла цієї конкретної миті. Я карала тебе за те, що ти справжня, жива людина. Я роздавала тобі накази — замість вірити, що ти сам знайдеш свій шлях. Я була недостатньо терпляча, не вірила, що яких би ти промахів не припускався, ти завжди кохатимеш мене і бажатимеш мені щастя. І цього має бути достатньо для будь-якої дівчини, хіба ні? Я хвилююся, що казала про тебе речі, які насправді не відповідають дійсності, та що ти почав у них вірити. Тож тепер я кажу: ти — ТЕПЛИЙ. Ти — моє сонце.

Якби Емі була біля мене, як і планувалося, то вона пригорнулася б, як колись, сховавши обличчя у вигині моєї шиї. Поцілувала б мене і сказала: «Так і є, ти же знаєш. Ти — моє сонце». Аж клубок до горла підступив. Я востаннє огледів батьків будинок і вийшов, зачиняючи двері в задуху. В авто я розпечатав конверт, позначений як четверта підказка. Мабуть, завершення близько.

Уяви мене — я нечемна дівчинка, ой горечко,

Мене слід покарати, а точніше — відпорати.

Це там, де ти зберігаєш дарунки до річниці номер п'ять.

Перепрошую, якщо тобі важко зметикувать!

Якось опівдні ми гарно там відпочили,

А потім пішли веселитися, коктейль перехилили.

Біжи вже