Загублена - Гілліан Флінн
Дезі був саме такий, яким я його завжди уявляв: дуже вродливий, дуже порядний хлопчина. Щось таке в його очах чи щелепі. У нього були глибоко посаджені мигдалеві очі, наче у плюшевого ведмедика, та ямочки на обох щічках. Якби ви побачили нас двох разом, то вирішили б, що у цьому сценарії це він — добрий хлопець.
— О,— мовив Дезі, вивчаючи моє обличчя.— Ти ж Нік. Нік Данн. Господи милий, мені так шкода через Емі. Заходь. Заходь.
Він провів мене у ретельно оздоблену вітальню: мужність в уявленні декоратора. Багацько темної некомфортної шкіри. Дезі показав на стілець з твердою спинкою. Я намагався всістися зручно, мене ж запросили сідати, але виявилося, що єдина можлива поза на стільці — як у покараного учня: «Слухай і сиди рівно».
Дезі не поцікавився, чому я опинився в його вітальні. І не пояснював, як одразу ж мене впізнав. Хоча до мене придивлялися й перешіптувалися дедалі частіше.
— Бажаєш чогось випити? — запропонував Дезі, складаючи руки докупи: спочатку вирішімо справи.
— Не потрібно.
Він сів навпроти. Одягнений був у бездоганні відтінки небесно-блакитного та кремового; навіть шнурки для взуття неначе були випрасувані. Хоча він поводився гідно. Зовсім не був зневажливим типом, якого я чекав. Дезі здавався уособленням джентльмена. Чоловік, що здатен процитувати великого поета, замовити рідкісний скотч і придбати правильні вінтажні коштовності для жінки. Насправді він, здавалося, був генетично запрограмований знати, чого хоче жінка. Навпроти нього я відчув, як мій костюм зім'явся, а манери забулися. З'явилася непереборна потреба поговорити про футбол і перднути. Саме такі типи завжди дратували мене.
— Емі. Є якісь новини? — запитав Дезі.
Він здавався знайомим — може, десь грав у кіно.
— Нічого конкретного.
— Її забрали... з дому. Це так?
— З нашого дому, так.
І тут я його впізнав. Це був чувак, який сам з'явився першого дня пошуків і який тихенько зиркав на фото Емі.
— Ти був у волонтерському центрі, правда ж? Того першого дня.
— Був,— зізнався Дезі.— Я саме збирався розповісти. Не вдалося тоді познайомитися, прийми мої співчуття.
— Довга була поїздка.
— Те саме можу сказати про тебе,— посміхнувся він.— Дивись, я справді дуже високої думки про Емі. Почувши про таке, ну, я мав щось зробити. Я просто... жахливо таке казати, Ніку, але, побачивши це в новинах, одразу ж подумав: «Ну звісно».
— Ну звісно?
— Ну звісно ж, хтось її... захоче,— сказав він. У чоловіка був низький приємний голос.— Ну, знаєш, вона завжди була така. Завжди приваблювала до себе інших. Завжди. Знаєш старий вислів: чоловіки хочуть її, а жінки хочуть бути нею. Це про Емі.
Дезі склав свої великі руки на брюках. Не штанах, а брюках. Я все не міг вирішити, чи він знущається з мене. Вирішив поводитися обережно. Це одне з правил потенційно непростих інтерв'ю: не переходь у напад, аж доки не доведеться, спочатку почекай, чи зможуть вони повіситися самі.
— У вас з Емі були дуже напружені стосунки, правильно? — запитав я.
— Справа була не лише в її зовнішності,— розповів Дезі. Він зіперся на одне коліно, а погляд трохи розплився.— Я, звісно ж, багато про це думав. Перше кохання. Я надзвичайно багато про це думав. Мабуть, моя егоцентрична натура. Забагато філософії в нутрі.
Він натягнув скромну посмішку. Аж ямочки прорізалися.
— Бачиш, коли ти подобаєшся Емі, коли вона тобою цікавиться, то ця увага настільки тепла і підбадьорлива, що аж повністю накриває. Наче тепла ванна.
Я звів брови.
— Потерпи ще трішки,— попросив він.— Ти почуваєшся добре щодо самого себе. Ти цілковито задоволений, може, навіть уперше в житті. А потім вона помічає твої недоліки, усвідомлює, що ти ще одна пересічна особа, з якою доведеться мати справу. Ти — втілення Вправного Енді, а у справжньому житті Вправний Енді не має шансів залишитися з Неймовірною Емі. Тож її інтерес в'яне, і ти перестаєш почуватися добре, знову починаєш відчувати давній холод, наче опинився голим на кахлях, і хочеться тільки залізти назад у ванну.
Я знав це відчуття — я сам лежав на підлозі ванної кімнати десь приблизно три роки — і відчув, як накотила хвиля огиди, бо доводилося розділяти це відчуття зі ще одним чоловіком.
— Я певен, ти розумієш, про що я,— сказав Дезі й підморгнув мені.
«Який дивний чоловік,— подумав я.— Хто порівнює дружину іншого з ванною, в яку хоче зануритися? Зниклу дружину іншого чоловіка?»
Позаду Дезі біля стіни стояв довгий стіл, заставлений фотографіями у сріблястих рамках. Посередині була збільшена світлина Дезі й Емі в шкільні роки, у тенісній формі, вони обоє безбожно стильні, настільки заможно-пишні, що могли стати постером до фільму жахів Гічкока. Я уявив, як Дезі-підліток проникає до спальні Емі в пансіонаті, скидає свій одяг на підлогу, вмощується на холодних простирадлах, ковтає пігулки-капсули. Чекає, поки його знайдуть. Це була форма покарання, лють, але не така, як у мене в будинку. Я зрозумів, чому поліція не надто ним цікавилася. Дезі простежив за моїм поглядом.
— Ой, ну непотрібно мене за таке звинувачувати,— посміхнувся він.— Бо хіба ти міг би позбутися такого ідеально фото?
— З дівчиною, з якою не знався аж двадцять років? — випалив я, не стримавшись. Я усвідомив, що тон був агресивний більше, ніж слід.
— Я знаю Емі,— огризнувся Дезі. Він вдихнув.— Я знав її. Дуже близько... То немає ніяких ниточок? Я маю запитати... Її батько, він... там?
— Ну звісно.
— Я так думаю... Він же був у Нью-Йорку, коли все це сталося?
— Так, він був у Нью-Йорку. А що?
Дезі знизав плечима, мовляв: «Просто цікаво, нічого такого». Ми секунд тридцять сиділи мовчки, граючись у дивоглядки. Ніхто з нас не моргнув.
— Чесно кажучи, Дезі, я приїхав сюди, щоб дізнатися, що можеш розповісти ти.
Я спробував уявити, як Дезі переховує Емі. Може, у нього десь неподалік є будиночок на озері? Усі йому подібні таке мають. Чи можна повірити, що цей доглянутий вихований чоловік тримає Емі у якійсь охайній підвальній кімнаті відпочинку? Емі вишуровує ногами килим, спить на запиленій софі яскравого клубного кольору шістдесятих, лимонно-жовтій чи кораловій. Якби ж Боні з Гілпіном були тут і почули цей власницький тон Дезі: «Я знаю Емі».
— Я? — розреготався Дезі. Це був багатий сміх. Ідеальна фраза,
