Загублена - Гілліан Флінн

Боні ніяк не відреагувала, її обличчя було спокійне, як вода.

— І я хочу сказати, що якийсь час бути героєм, бути білим лицарем — це весело, але довго це не може тривати. Я не міг зробити її щасливою. Вона не хотіла бути щасливою. Тож я подумав: якщо вона почне брати на себе хоч кілька практичних обов'язків...

— Як от котячий туалет,— підказала Боні.

— Так, вичищати котячий туалет, купувати харчі, викликати сантехніка, який відремонтує кран, що зводив її з глузду.

— Ого, це схоже на чудовий план, як стати по-справжньому щасливою. Купа огидних завдань.

— Але я хотів змусити її хоч щось робити. Хай що це буде, але роби щось. Використай цю ситуацію на свою користь. Не чекай, поки я вирішу все замість тебе.

Я розмовляв досить голосно й усвідомив, що це звучить майже злісно, наче праведний гнів, але це було таким полегшенням! Промова почалася з брехні про котячий туалет, а перетворилася на непередбачуваний вибух чистої правди. Я збагнув, чому злочинці так багато балакають: бо, розповідаючи свою історію незнайомцю, почуваєшся справді пречудово. Особливо якщо співрозмовник не може звинуватити тебе у брехні й мусить слухати твою версію історії. (Тобто вдає, що слухає твою версію, виправивсь я).

— То цей переїзд назад до Міссурі...— уточнювала Боні.— Ви привезли сюди Емі, не зваживши на її бажання?

— Не зваживши на її бажання? Ні. Ми зробили це, бо мусили. У мене не було роботи, у Емі не було роботи, а моя мати захворіла. Я б те саме зробив для Емі.

— Ви так гарно це сказали,— пробурмотіла Боні. І раптом вона нагадала мені Емі: тихі осудливі шпички рівним тоном: я був майже переконаний, що почув правильно, але не міг у цьому присягнутися. А коли я питав: «Що ти сказала?» — вона завжди відповідала однаково: «Нічого». Я витріщився на Боні, стиснувши губи, а потім подумав: «Може, це частина плану, щоб перевірити, як ти реагуєш на злісних, незадоволених жінок». Я спробував змусити себе посміхнутися, але це, здається, викликало у Боні ще більше огиди.

— І ви могли це собі дозволити: Емі на роботі, Емі безробітна — будь-який варіант? Ви могли це собі фінансово дозволити? — здивувався Гілпін.

— У нас нещодавно почалися деякі фінансові проблеми,— зізнавсь я.— Коли ми тільки одружилися, Емі була заможна, ну, реально мала купу грошей.

— Справді,— пригадала Боні.— Ті книжки про «Неймовірну Емі».

— Так, вони приносили величезні прибутки у вісімдесятих і дев'яностих. Але видавець відмовився від продовження. Запевняв, що «Емі» вже себе вичерпала. І все пішло шкереберть. Батьки Емі мусили позичити грошей у нас, щоб залишатися на плаву.

— Маєте на увазі, що вони позичили у вашої дружини?

— Так, справді. А потім ми використали залишки трастового фонду Емі на купівлю бару, і відтоді я забезпечував нас фінансово.

— Тож коли ви одружилися з Емі, вона була надзвичайно заможна,— підсумував Гілпін. Я кивнув. Вирішив грати героя: чоловік, що підтримує свою дружину в часи скрути її родини.

— Ви мов сир у маслі качалися.

— Так, це було чудово, було неперевершено.

— А тепер вона практично розорена, а ви мусите миритися з цілком іншим стилем життя, ніж на початку вашого шлюбу. Не те, на що ви очікували.

Я збагнув, що моя легенда провалилася.

— Бо, маю зізнатися, ми переглянули ваші фінанси, Ніку, і, дідько, вони жалюгідні,— почав Гілпін, майже перетворивши звинувачення в голосі на занепокоєння, турботу.

— «Бар» непогано тримається,— запевнив я.— Зазвичай новому бізнесу потрібно три-чотири роки, щоб вибратися з прірви.

— Мою увагу привернули кредитки,— мовила Боні.— Двісті дванадцять тисяч боргу на кредитках. Мені від цієї суми аж дух перехопило.

Вона розклала переді мною стопку червоних попереджень.

Мої батьки фанатично ставилися до кредиток. Користувалися ними лише за особливих потреб, оплачували щомісяця. «Ми не купуємо те, що не можемо оплатити». Це було родинне кредо Даннів.

— Ми не... принаймні я не... але не думаю, що Емі б... А можна поглянути на ці файли? — промимрив я — і тієї ж миті на низькій висоті промчав бомбардувальник, і шибки задеренчали. Над коминком стояв вазон — він одразу ж втратив п'ять листків. Змушені мовчати аж десять секунд, ми всі спостерігали, як листя облітає на підлогу.

— А після того побоїща, яке — ми маємо повірити — тут сталося, не облетіло жодного листочка,— обурено пробурмотів Гілпін.

Я забрав у Боні папери і побачив своє ім'я, лише своє ім'я, а точніше його версії: Нік Данн, Ланс Данн, Ланс Н. Данн, Ланс Ніколас Данн. Усе це з десятка різних кредиток з позиками від $62,78 до $45.602,33. Усі картки малі різні дати відкриття, згори на аркушах зловісно надрукували сухі погрози: оплатити негайно.

— Бісова мати! Тут же однозначно крадіжка персональних даних! — обуривсь я.— Це ж не моє. Ну, просто гляньте на деякі покупки. Я ж узагалі не вмію грати у гольф.

Хтось заплатив понад сімсот доларів за набір ключок для гольфу.

— Будь-хто може вам підтвердити: я справді не граю у гольф.

Я спробував здаватися скромним, а це мені ніколи не вдавалося, й детективи не купилися.

— Ви ж пам'ятаєте Ноель Готорн? — знущалася Боні.— Подружку Емі, яку ви порадили нам перевірити?

— Зачекайте, я хочу обговорити рахунки, бо вони точно не мої,— переконував я.— Прошу, серйозно, нам потрібно їх відстежити.

— Добре, ми їх відстежимо,— непорушно мовила Боні.— Ноель Готорн?

— Так. Я радив її перевірити, бо вона крутилася по всьому місту, репетуючи про Емі.

Боні звела брову.

— Вас це, здається, розгнівало.

— Ні, я вже казав вам, що вона здається занадто вже згорьованою, наче переграє. Напоказ. Привертає увагу. Трохи одержима.

— Ми поспілкувалися з Ноель,— сказала Боні.— Вона стверджує, що ваша дружина була надзвичайно засмучена вашим шлюбом, переживала через фінанси, а ще була переконана, що ви одружилися через гроші. Вона стверджує, що вашу дружину хвилювала ваша запальна вдача.

— Не уявляю, чому Ноель могла таке наплести; я не можу пригадати, щоб вони з Емі коли-небудь обмінялися більш ніж п'ятьма словами.

—