Жорстоке небо - Максим Іванович Кідрук

— Класно! Хочу конструктор.

— «Lego»? — вона зауважила, що син збуджений і радісний, яким не був уже давно, і через це відчула шпильку ревнощів: малому зовсім непогано з Геною.

— Так, великий конструктор «Lego»!

— Добре, обов’язково куплю тобі найбільший з усіх, що знайду. — «Як просто все вирішується, коли тобі чотири роки…» — Ти там не сумуєш?

— Ні, — з того, як натхненно відповів зазвичай стриманий Артем, Діана збагнула, що із сином усе гаразд, ба більше — малому подобається в Гени. — Тато зробив яєчню, і ми запускали потяги, — захоплено розказував він, — а потім годували хом’ячків. Ма, вони такі смішні!

— Я рада… — на очі Діані навернулися сльози.

— Ма, я побіг, — розмова швидко набридла хлопчаку.

— Будь слухняним! — кинула жінка навздогін, хоча, судячи з шамотіння в трубці, мобілку взяв Гена.

Не знаючи, як завершити розмову, чоловік і жінка помовчали.

— Ну, все… — першою порушила мовчанку Діана. — Літак незабаром злітатиме, мушу вимкнути телефон. Гено, я дуже сподіваюсь, що на цей раз ти мене не підведеш. Не заради мене, заради малих.

Гена відповів якось не зовсім так, як вона очікувала:

— Чекай, у мене до тебе два запитання.

— Тільки не затягуй.

Молодий чоловік чмихнув і випалив:

— Ти справді купила мені хом’яків на День святого Валентина?

— Чувак, ти ідіот, — стисло і вичерпно відказала Діана.

— Гаразд, тоді останнє запитання: хто такий «Попіздунчик»?

Ямки на щоках поглибились — жінка не стримала пустотливої посмішки. Прибравши телефон від вуха, вона секунд п’ять дивилася на мобілку, після чого, посміхаючись не лише губами, але й очима, натиснула кнопку «Відбій». Гена залишився без відповіді.

Щойно екран погас, її обличчя посерйознішало. Вперши лікоть у бильце крісла, Діана повернулась до думок про те, чи правильно робить. Чи може вона покинути синів на стільки часу? Старший, Артемчик, якось перечекає, а як бути з меншим? Чи сумуватиме Данило? Чи, може, той розбишака взагалі не помітить її відсутності? Побачивши, як пілот зачиняє двері салону, Діана спохмурніла. Трап досі стояв під бортом «ААРОНа», вона ще могла плюнути на все і відмовитися.

Час спливав…

Зрештою, зваживши все, жінка усвідомила, що не має вибору: або вона відмовляється від відрядження, а тобто й від роботи, і мириться з Геною; або вирушає до Парижа, чіпляється за роботу в АНТК ім. Аронова і намагається облаштувати своє життя без того нездари.

— Я — Денис, — урвав її роздуми блідий хлопчина, що сидів у кріслі біля іншого борту. Він не любив озвучувати своє прізвище.

«Програміст», — зрозуміла Діана.

— А я Діана, — представилась вона, — Діана Столяр.

— А, — видав Денис таким тоном, наче йому все стало зрозуміло. — Ти, типу, слідчий чи… — смиканим порухом він звів руку і покопирсався пальцем у розкуйовдженому волоссі, — …чи — як це буде правильно — слідча?

Хлопець не збирався її ображати, хоча Діані здалось, що вона розрізнила саркастичні нотки в запитанні. Вона захотіла відповісти в’їдливо, бовкнути щось про його зовнішність, однак стрималась і відказала:

— Так.

— Це круто. Я допомагатиму тобі з «чорними скриньками».

Денис виглядав молодшим за неї на рік чи два. Діані не сподобалось, що хлопець, не запитавши дозволу, відразу перейшов на «ти». Крім того, програміст, голосно чавкаючи й вимахуючи щелепою так, наче вона кріпилась до верхньої частини черепа пружинами, жував жуйку. При цьому Денис що п’ять секунд схиляв голову то на правий, то на лівий бік, наче щось заважало йому тримати її прямо. Діана провела аналогію з поведінкою Гени: у стані граничної алкогольної інтоксикації, коли голову «веде», а очі не здатні сфокусуватись на одній точці, її чоловік схожим чином вимахує макітрою.

Зазвичай Діана не відважилася б таке запитати, але все ще накручена після розмови з Геною, випалила:

— Ти що, п’яний?

Хлопець потупився і сором’язливо буркнув:

— Я боюсь літати…

«Вау!» — Діана спробувала уявити, що про них подумають французи. Слідча група з України: двадцятивосьмирічна жінка, що ледве пам’ятає, де в літака елерони, і програміст, який боїться літати. Супер! Чудово! Краще не придумаєш.

Увімкнувся інтерком. Капітан лаконічно привітав нечисленних пасажирів і попросив застебнути ремені. Діана клацнула пряжкою, Денис побілілими пальцями затягнув пасок так, що ледве міг поворухнутися. Звук, що надходив від двигунів, змінився, став більш щільним і рівним, «ААРОН 44», здригнувшись, немов людина, що випірнула з кошмарного сну, рушив з місця і попрямував до злітної смуги.

Діана підтягнула сумку, щоб переконатися, що захопила з офісу всю документацію, яка може знадобитись у Франції. Дзизнувши блискавкою, заглянула досередини: Керівництво з льотної експлуатації літака «ААРОН 44», копії сертифікатів типу, технічний довідник з «ААРОНа 44», керівництва з льотної експлуатації англійською та французькою мовами, службовий ноутбук, закордонний паспорт, документи про відрядження, гроші — ніби все на місці.

Несподівано, коли літак розвертався, вирівнюючись стосовно осі злітної смуги, Денис бовкнув:

— Ми летимо на тому самому літаку, що розбився?

«Як можна летіти на літаку, який уже розбився?» — подумала Діана, хоча запитання зрозуміла.

— Так.

Його обличчя набуло блідо-зеленого відтінку, як серцевина щойно розрізаного огірка, а очі ніби звузилися, ставши замалими для очних впадин.

Оскільки розважальних глянцевих журналів, які зазвичай пропонують пасажирам на регулярних рейсах, не було, Діана дістала із сумки англомовне Керівництво з льотної експлуатації «ААРОНа 44» і почала гортати. Денис, учепившись пальцями в бильця крісла, злякано глипав на неї.

«Можливо, не все так погано, — міркувала жінка, — впораюся за день-два і швидко повернусь додому». Пальці перегортали сторінки Керівництва з льотної експлуатації «ААРОНа 44», очі блукали по тексту, не вчитуючись. І тільки тоді, коли літак почав розганятися, Діана згадала про Грубодупенка.

— О, Боже, ні! — скрикнула вона, затуливши рота долонею.

— Що таке?! — верескнув програміст, бліднучи ще більше. — Щось із літаком?!

— Заспокойся, — замахала головою Діана. — Я забула випустити кота на вулицю.

— І що?! Через це треба так кричати?

Лайнер відірвався від землі, тремтіння припинилося.

— Ти не знаєш мого кота…

І що тепер? Нехай перші два дні він зможе харчуватися вазонами. А далі? Ніхто його не випустить: ані в матері, ані в Гени немає ключів. Грубодупенко замурований, як мумія у єгипетській гробниці. Діана пополотніла, з жахом уявивши, на що перетвориться квартира до її приїзду…

Увесь