Жорстоке небо - Максим Іванович Кідрук

— Що скажеш? — повернувши голову до Дениса, Діана перейшла на українську.

— З’ясуємо, — майже не розтуляючи збілілих губів, відповів програміст.

— Після того як оглянете місце катастрофи, я відведу вас до ангара, куди перенесли важливі з точки зору розслідування уламки літака. Побачите самописці на власні очі.

Чавкаючи і ковзаючись на розквашеному снігу, вони обігнули носову частину літака. Діана не втрималась, затуливши розкритого рота долонею. Очі покруглішали від жаху. Діра у фюзеляжі змахувала на вхід у печеру. Пасажирські сидіння стирчали під різними кутами, деякі провалились, застрявши в підлозі між салоном і багажним відсіком. Повсюди валялись шматки одягу, дорожніх сумок, взуття. На верхніх панелях салону (оскільки носова частина лежала на боку, вони знаходились ліворуч від Діани) виднілись обрамлені кров’ю, мізками й волоссям ум’ятини, куди під час обертання влучали непристебнуті пасажири. Уникнувши вогню, речі й елементи інтер’єру українського літака частково зберегли оригінальні кольори, та, попри це, салон виглядав так, наче до нього ввірвався знавіснілий велетень і розніс усе на друзки гігантським молотом.

— Усі, хто вижив, знаходились у цій частині, — промовив Марсель. — Цей фрагмент першим відділився від літака і через це не згорів.

«Тобто далі буде гірше…» — зрозуміла Діана. Вона не уявляла, що мусить робити. Ставити якісь запитання? Щось занотовувати? Пробувши менше двох хвилин на французькій землі, вона пожалкувала, що погодилась на відрядження.

Денис Плюйко, що не наважився підходити ближче й зазирати вглиб салону, посірів ще дужче. Обличчя набуло землистого кольору, як у мертвяка, і Діана, крадькома зиркнувши на хлопця, почала хвилюватись, щоб він не втратив свідомість.

— Йдемо далі, — помалу бліднучи, видушила вона.

Нічого не сказавши, Марсель Лакруа розвернувся і закрокував на схід більш-менш розчищеною доріжкою Новембер-Танго. З кожним кроком кількість уламків довкола зростала. Чимало з них були, неначе міни на мінному полі, позначені червоними прапорцями.

— Тут відбулося зіткнення, — старший слідчий став посеред смуги 04R-22L і вказав пальцем на землю під ногами. Підняв кошлату голову і випростав руку на північний схід — уздовж смуги. — 920 метрів від торця посадкової смуги.

Діана зупинилася поряд, ледве дістаючи головою до плеча француза. На диво, там, де вона стояла, уламків не було, лише великі чорні плями, що лишились на бітумі після пожежі. Зате на південному заході снігове поле рябіло червоними прапорцями, що злагоджено тріпотіли на вітрі. Через незначні розміри більшість розкиданих посадковою смугою уламків цілковито ховались під сніговим покривом. Серед прапорців тинялося двоє співробітників ВАЕ, яких Діана і Денис помітили під час посадки.

Зауваживши, що польові працівники, які нишпорили полем, дивляться у їхній бік, Марсель підняв руку і помахав. Чоловіки помахали у відповідь.

Кашлянувши, Лакруа сказав:

— Від снігоочисника мало що лишилося. Шматки грейдера знайшли нижче по смузі за триста метрів від цього місця.

Діана наважилась на ще одне запитання:

— А звідки він узявся?

Марсель простягнув руку, забрав у мовчазного Даніеля Моніна папку, яку той тримав під рукою, і витягнув з неї аркуш формату А4 із роздрукованим планом аеропорту. Показав план Діані і, водячи пальцем, узявся пояснювати:

— Снігоочисник виїхав з ангара технічного обслуговування і базових служб. Ось він. Далі спустився доріжкою Джульєт до перетину з Браво й, отримавши команду диспетчера, рушив доріжкою Сьєрра-Папа на південь, — француз зітхнув. — Отут він мусив завернути на смугу 04L-22R, але проминув її і виїхав на 04R-22L. Припускаю, що водій просто не побачив з’їзду.

— ВЕА вважає, що винен водій?

— Ти чула ранкову заяву Пеллеріна?

Українка заперечно махнула головою. Вона поняття не мала, хто такий Пеллерін.

— Ми з ним сьогодні ще порозмовляємо. Жерар стверджує, що водій був п’яний чи, може, накурений, але я так не думаю. Моя думка: винний в усьому снігопад. «ААРОН 44» сідав за приладами, пілот і не мав нічого бачити раніше, ніж опиниться на висоті шістдесяти метрів над землею, що дуже, дуже низько, а водій «Øveraasen’а» просто проґавив потрібний з’їзд.

Діана зиркнула на Даніеля Моніна, бажаючи дізнатись, чи той поділяє думку колеги. Обтягнуте тонкою, наче пергамент, і такою ж пошерхлою шкірою обличчя Моніна нічого не виражало.

Марсель повернув голову на південний захід:

— Якщо хочете подивитись, що там і як, можемо пройтися, просто там досі розірвані й обгорілі тіла, а тому я навіть не знаю…

— Буде достатньо фотографій, — зупинила його Діана; Денис із вдячністю зиркнув на неї.

— Добре. Тоді, мабуть, час зазирнути до ангара технічного обслуговування.

Француз дістав мобілку, зателефонував комусь і за хвилину з боку ангара по них приїхав невеликий, схожий на гольф-кар електромобіль з крихітними колесами. Діана сіла біля водія, троє чоловіків втиснулись на заднє сидіння (Лакруа мусив сидіти, скрючившись у позі ембріона, інакше його голова просто не вміщалася). За півтори хвилини, попетлявши розчищеними доріжками, вони загальмували перед напіврозчиненими воротами об’ємного ангара, де було розташовано техніку (снігоочисники, заправники, тягачі) й основні аеропортові служби.

Марсель, Діана і Денис вийшли з гольф-кара на обрамлений кучугурами спресованого снігу майданчик перед ангаром, а Даніель Монін лишився всередині. Зігнувшись, Марсель перекинувся кількома словами з колегою, по тому витягнув голову з автомобіля і заговорив до українців:

— Час спливає, роботи багато, тому нам доведеться розділитись. Даніель поїде до Мо, містечка неподалік аеропорту, щоб поговорити зі Свєтланою Новіковою, подругою Ноеля Леґраса, водія снігоочисника, — помітивши подив на обличчі Діани, Лакруа додав: — Вони розійшлися за день до катастрофи, тож ми хочемо дізнатись, як шофер відреагував на розрив із коханкою, як це вплинуло на нього. Ми втрьох підемо подивитись на бортові самописці та важливі залишки літака, після чого Денис з іншим моїм колегою заберуть «чорні скриньки» і рушать до Ле-Бурже[69] в офіс ВЕА. Ми з тобою, Діано, залишаємось тут, я покажу тобі зібрані відеоматеріали, а потім побалакаємо із диспетчерами, які знаходилися в центрі управління польотами вчора ввечері, — Марсель перевів погляд з Діани на Дениса, потім назад і, попри те, що програміст не зрозумів жодного слова з його промови, звернувся до обох: — Ну, то як? Маєте заперечення?

Діана вирішила не перекладати почуте Денису, відповівши і за себе, і за хлопця:

— Жодних. Чудовий план.

— Тоді за роботу!

Лакруа легенько