Жорстоке небо - Максим Іванович Кідрук

— Веди, — звелів він так, наче йшлося про злочинця чи полоненого.

Григорій Авер’янов відступ убік, на мить сховавшись за стіною, і пропустив уперед перелякану й досі захекану Діану Столяр.

— Анатолію Захаровичу, пробачте! Вибачте мені, будь ласка, — промимрила Діана, переступивши поріг. — Я не встигла на нараду…

«А то я не бачу».

Рева не відповів і не запропонував сісти, прискіпливо роздивляючись молоду жінку. На ній були прості сині джинси, ледь потерті над колінами, і біла кофта з коротким рукавом і стилізованим малюнком чорного серця на грудях. На тілі — жодних прикрас, окрім тонкого шкіряного браслета на лівому зап’ястку і якоїсь підвіски, схованої під кофтою. Волосся, що вибилося з хвоста, рівними пасмами обрамляло бліде обличчя. Анатолій зиркнув нижче і побачив забрьохані брудом синьо-зелені гумові чоботи у квіточки, що вийшли з моди рік тому. Захарович знав про це, бо його дочка привезла кілька пар таких із Лондона, і тепер вони валялись, забуті й нікому не потрібні, у квартирі на Печерську. В одній руці вона тримала зимовий пуховик, іншою притискала до тіла чорну сумку із штучної шкіри.

Він упізнав Діану. Впізнав упертий погляд, яким стільки разів штрикав його Родіон Столяр.

— Я не могла раніше, — продовжувала виправдовуватись Діана. — Ви так зненацька подзвонили, а в мене двоє дітей, і я мусила кудись їх подіти.

Рева скоса зиркнув на Авер’янова. Торкнувшись долонею Діаниної спини, Григорій підштовхнув її ближче до столу переговорів.

— Забери в неї куртку, — холодно наказав Анатолій Захарович, не запрошуючи жінку присісти. Авер’янов узяв пуховик і, пом’явши в руках, відклав на один зі стільчиків, що рядком стояли під стіною кабінету.

Уставши з-за столу, Рева заклав руки за спину і підступив до вікон, що тяглись уздовж усієї лівої стіни кабінету. Чверть години тому він готовий був розірвати на шматки і Діану, і Григорія. Зате після того, що почув у новинах на «France 24», настрій умить поліпшився. Ситуація лишалась вельми непевною, але скидалось на те, що крізь хмари пробився перший промінчик. Захарович вирішив пробачити Діані запізнення, хоча сідати не запропонував.

— Як ти? — спитав він, відгорнувши рукою смужку вертикальних жалюзі і повівши очима по вогкому, неживому небу. — Як ти після смерті Родіона?

Жінка здригнулась. На округлих, дещо зашироких вилицях проступили клубки м’язів. «З характером», — відзначив Рева.

— Дякую, нормально, — не піднімаючи очей від підлоги, відповіла Діана.

Анатолій повернувся спиною до вікна. Діана чекала, що президент щось скаже про батька, натомість він сухо запитав:

— Закордонний паспорт із собою?

— Так.

— Шенгенська віза дійсна?

Чотири роки тому працівникам, що займались просуванням «ААРОНа» за кордоном, відкрили п’ятирічні Шенгенські візи.

Діана мотнула головою:

— Так.

Рева повернувся до столу і важко опустився в крісло. У вухах гуло, у нижню частину черепа, під потилицю, хтось наче залив розплавленого металу. Чоловік утомився настільки, що, постоявши півхвилини на ногах, відчув, як затремтіли коліна. Зиркнувши на Авер’янова, Рева повернув обличчя до Діани і сказав:

— Ми з Григорієм Макаровичем вирішили відправити тебе до Франції.

Жінка підняла підборіддя і зацікавлено вигнула брови:

— Для чого?

— Круасанів накупляти, — глумливо чвиркнув Рева; Авер’янов підлесливо гигикнув. — Будеш офіційним представником концерну в слідчій групі, що займається розслідуванням катастрофи «ААРОНа 44».

— Але… — Діана голосно ковтнула слину, задумалась і таки наважилась сказати. — Я ніколи не брала участі в розслідуванні авіакатастроф.

— Я знаю, — безпристрасно зауважив Анатолій Захарович. — Тобі й не доведеться займатись розслідуванням.

— Я вас не розумію.

— І це не дивно, адже ти пропустила нараду, де всім зацікавленим розповідали відомі на цей момент подробиці катастрофи, — Рева бачив, як жінка, що стояла перед ним, густо почервоніла, щоправда, на цей раз не опустивши голови. — Телефоном я тобі розповідав, що ситуація з контрактом між нами й компанією «Франс Континенталь» незрозуміла. Катастрофа сталась не через проблеми з нашим літаком, та, попри це, ми маємо чимало «доброзичливців» у Франції, які тільки й мріють про те, щоб випхати АНТК ім. Аронова із французького ринку. Наскільки я знаю, Європейська агенція авіаційної безпеки вже заявила про перегляд виданої «ААРОНу» ліцензії. Словом, нам не потрібно розслідувати аварію, нам треба відбілювати літак і захищати контракт. Захищати «ААРОН» перед французькою пресою, французькими слідчими і французькою публікою. Ти будеш усміхатись, братимеш участь у нарадах слідчої групи, а потім доповідатимеш нам, куди дме вітер у Парижі, — Анатолій Захарович указав пальцем на Авер’янова. — Оскільки ти не з’явилась на нараду, Григорій Макарович розкаже деталі і надасть необхідну документацію дорогою до Гостомеля.

Діана тільки зараз усвідомила, що її не просто відряджають до Франції займатися тим, чим вона ніколи не займалась, — їй потрібно вирушити негайно.

— Що? — підборіддя задерлося, складка між бровами поглибшала. — Ви хочете, щоб я вилетіла просто зараз?

— Ну, якби ти прийшла вчасно, то, можливо, ще мала б час з’їздити додому, захопити якісь речі, — Рева впер у неї сердитий погляд. — Службовий «ААРОН 44» давно готовий до відльоту, грошима ми забезпечуємо, все необхідне зможеш купити в Парижі. Які проблеми?

— У мене діти, — розгублено кліпаючи, пролепетала Діана. — Я навіть не знаю… не уявляю, як…

— Ти що, мати-одиначка? — фиркнув Рева. — А бабусі з дідусями?

Діана прикусила губу. Навіть якби хотіла, вона не змогла б дати однозначної відповіді.

— Вони не допомагають, не хочуть…

— Тоді нехай за дітьми нагляне чоловік.

— Я ще не залишала їх самих… ніколи, — вона говорила, не відпустивши губу, через що слова злиплись у безформну купу.

— Ти відмовляєшся? — Захарович виклично звів брову. Діана подивилась на нього, не відчуваючи ненависті. Обличчя було зжовклим, темні кров’яні плямки на шкірі набули фіолетового відтінку. Попри пафосні, подеколи знущальні репліки, Анатолій Рева виглядав затурканим і зломленим старцем. Жінка не знала, що весь учорашній день Рева дико пиячив, а потім цілу ніч не спав. — Якщо відмовляєшся, то так і скажи, не соромся. Просто врахуй, що після цього тобі доведеться шукати нову роботу.

Діана переступила з ноги на ногу і, дратуючись, що не має часу все продумати, здалася:

— Я їду сама?

— Ні. З тобою летить програміст. Як там його? — Рева наморщив лоба, згадуючи.

—