Веселий ярмарок - Сергій Володимирович Кисельов

Тижнів через два у двері кабінету голови колгоспу знову пошкрябали.

— Неприємності, Сидоре Калениковичу,— прошепотіла кулеподібна голова.

— Та підійди ближче!— наказав Сидір Каленикович.— Які неприємності?

— Та все з отим вісімнадцятим!

— Що — Петро Чуприна кудись накапав?

— Та ні, знайшовся вісімнадцятий. Приходжу сьогодні на ферму, а всі свині в куток збилися. Зирк — а біля корита якийсь гончак. Вуха мало не по землі волочаться, сам аж світиться. Я на нього: «Пішов геть!»— а воно не йде. Коли дивлюся, а в нього хвіст свердликом. Я — до вуха, а на ньому цифра вісімнадцять витаврувана.

— Що — зовсім негодящий?— перепитав голова, згадавши, що за кілька днів до них мають приїхати по досвід.

— Хіба що на мило,— розчарував його Солоха.

— Ну то вивези його подалі від ферми. А то потрапить на очі начальству, всю картину зіпсує.

— Е-е,— зітхнув Солоха,— в тому й заковика, що не можна вивезти. Свинарки його побачили і давай гомоніти: «Як тепер буде з Чуприною? Він же, мовляв, постраждав безневинно».

— Воно так,— сказав Сидір Каленикович,— з Чуприною треба щось робити. Справедливість — над усе. Пиши!

Написалося таке: «За бездоганну роботу по збереженню свинопоголів'я преміювати сторожа Чуприну П. І. поросям».

Леонід Бондарчук

ПРЕМІЯ НА НАУКОВІЙ ОСНОВІ

За вікном, вивергаючи із ринв старі пташині гнізда, плюскотіла гроза. Начальник бюро погоди Іван Христофорович Цидулка метав блискавиці:

— Ваш творчий доробок за день уміщається в одній попільниці,— роздратовано гримав він на підлеглих, й інколи його капітанський голос розчиняв у собі гуркіт стихії.

— Над нами збираються хмари!— продовжив начальник.— Цілий циклон!

— Комісія?— озвався із кутка завідувач відділу завірюх і хурделиць Пакутра.

— Так,— розпустив краватку Цидулка.— І їде вона, звісно, не пригощати нас цукерками.

Наближався кінець року, тож треба було якось рятувати премію за четвертий квартал. Тим паче, що в рахунок останньої дружина Івана Христофоровича, котра крім чаю і кави, нічого зварити не вміла, вже встигла придбати супермодне обладнання для кухні.

— Доповідайте,— тицьнув олівцем Цидулка у завідувача відділу рідких опадів Кундиля.

— За даними науки,— почав той,— за рік у нашій області має бути сімсот шістдесят вісім міліметрів опадів.

— Скільки ж випало згідно з прогнозами вашого відділу?— запитав начальник.

— Сімсот,— винувато відповів Кундиль.

— Де ви поділи шістдесят вісім міліметрів?

— До кінця року ще далеко. Надолужимо...

— Становище ганебне,— перебив його Цидулка.— Чим раніше ми дамо, тобто передбачимо оці нещасні шістдесят вісім міліметрів, тим раніше впораємо план. А прогноз на сімсот шістдесят міліметрів треба було виконати ще у третьому кварталі. І з преміями у кишені працювати в рахунок наступного року. Беріть приклад з Пакутри. Він під час роботи комісії спатиме спокійно, бо ще влітку встиг свої прогнози привести у відповідність із контрольною цифрою.

Усі, крім Пакутри, опустили голови.

— Продовжуйте,— показав олівцем Петро Христофорович на завідувачку відділу погожих днів Пурчиху.

— Як свідчить наука,— почала вона,— в області за рік має бути сто п'ятдесят сонячних днів.

— Скільки передбачили?

— Сто тридцять п'ять.

Цидулка стривожено глянув на календар. Було 15 грудня.

— От що,— мовив він після деяких роздумів і висушив прес-пап'є піт на чолі.— Вихід один: до кінця року видавайте прогноз «сонячно»!

— А надворі — дощ!— промимрив Кундиль.— І за усіма нашими даними литиме аж до першого січня.

— Іншого виходу немає,— мовив Цидулка.— За мізерію — недодані шістдесят вісім міліметрів опадів — шию милитимуть менше, ніж за непередбачені погожі дні!

...До самого Нового року стояла напрочуд тепла і сонячна погода. На деревах, що буває раз у 350 років, набухли бруньки. То був єдиний правильний прогноз за всі чотири квартали. До нестями радісний Цидулка сидів у своєму кабінеті — не встигав відповідати на телефонні дзвінки мешканців міста, котрі дякували працівникам гідрометслужби за чудову роботу. Це ж треба мати таку сміливість, досвід і, коли хочете, інтуїцію, аби серед примхливої зими наважитись і твердо сказати: «Буде тепло!» І буде не якихось там кілька днів, а півмісяця.

От що означає у роботі наукова основа. І преміальні, що не кажіть, чудовий стимул до приборкання будь-яких стихій!

Олексій Вусик

НЕ ПАЛІТЬ, ПАНОВЕ!

В Сполучених Штатах Америки видано солдатський розмовник — своєрідний посібник для спілкування з радянськими людьми.

Серед інших в цьому розмовнику є така фраза: «Я хочу сигару!»

Все-таки як різко міняються часи!

Сорок з лишком років тому озброєні до зубів непрохані іноземні зайди завчено-нахабно вимагали від наших матерів:

— Млеко! Яйка!

А це, бач, подавай їм ще й сигару...

І, певно, авторам недавно укладеного розмовника уявляються майбутні діалоги па радянській землі неодмінно в таких рожево-райдужних тонах.

Пикатий Боб, рядовий американської армії (пика — хоч пацюків бий!), в одна тисяча дев'ятсот... затертому році вривається в мою домівку, вдоволено, як повний господар, розвалюється в кріслі, закидає ноги на стіл, де парує смачний український борщ й пірамідкою викладене сало, затим поволі виймає з нагрудної кишені англо-російський розмовник і, трохи гаркавлячи на американський штиб, по складах читає першу російську фразу:

— Я хо-тшу си-га-ру!

Він говорить повільно, мов жує недоварене м'ясо. Але це справляє на присутніх сподіваний ефект.

Моя старенька мати, злякано позираючи на обвішаного кольтами Боба, силкується пояснити па мигах, що сигар у домі немає. Вона хоче почастувати Боба сигаретою «Прима», але той погрозливо надимається, як лопух на вогні, й уперто повторює ще дома завчену фразу:

— Я хот-шу си-га-ру!

Й одною рукою хапається за кольт.

Мати сполохано задкує до порога й тихо, ніби винувато, повторює:

— Зараз, сер... Зараз...

— Што ест «зараз»?— заглядає до свого розмовника Боб.

— Принесу сигару...— кидає від порога мати.

— О, йес, йес!— радіє пикатий Боб, почувши знайоме слово.— Я хо-тшу си-га-ру!

Через кілька хвилин мати вносить Бобові пачку гаванських сигар, які вона десь таки зуміла роздобути, і, низько вклоняючись, подає гостеві на тарілочці...

Не війна — мармелад!

Приблизно так за океаном декому уявляються «прогулянки» американських «джі-ай» на окупованій ними радянській землі.

Тільки ж чи так воно буде, панове?

Б'юся об заклад, що ота вифантазувана вами й мальована рожево-райдужними барвами картина зустрічі пройшла б у нас, їй-право, за іншим сценарієм.

Не таким райдужним і благополучним для Боба.

Ну, приміром...

А втім,