Веселий ярмарок - Сергій Володимирович Кисельов
На третьому поверсі — Адамчуки.
Що про них Олена Сергіївна сказати може?
— Бачили таких дурних? Всі гроші на книжки, та на газети, та на журнали тринькають. Ну не дурні люди? Не мають куди гроші подіти. Він мало не щодня стосами книжки з книгарні пре, вона з поштової скриньки оберемками журнали та газети виймає! Це ж, дурні, яку прорву грошей на передплату всадили? А книжки? Де вони складати їх збираються? Коли ви вже такі грамотні, бібліотека громадська є. Ні-і, дурних не сіють, вони самі родяться!
Праворуч — Лісовенки.
Що про них Олена Сергіївна сказати може?
— Дурні, їй-бо, дурні. Обоє, що він, що вона. Він на якісь вечірні курси записався, бігає, як підвіяний, а вона їхнього Генку конопатого у музшколу водить. Ойстраха, дурепа, хоче з нього зробити. Та й Ойстрах, як розібратися, що таке? Забери у нього скрипку — ціле нічого.
Ліворуч — Баранови.
Що про них Олена Сергіївна може сказати?
— Він, дурний, мало не щодня на отой свій самашечий футбол бігає, а вона, дурепа, нічого йому не каже! Сміється, радіє, дуреписько, що чоловік десь гасає. Хе, чоловік на футболі! А ти, дурна, знаєш, чи він на футболі? А може, він до якоїсь Дуськи завіявся? Ти, дурепо, піди перевір спершу, яким повітрям, на якому футболі він дихає і з ким дихає, а тоді вже й радій. Та що ти з дурної візьмеш? Дурна і є дурна. І він дурний, і вона дурна.
Самі бачите, не пощастило Олені Сергіївні на сусідів. Іншим випадає таке щастя, так уже на роду написано, жити-бути серед розумних людей, а Олені Сергіївні не судилося.
Та коли б то лиш сусіди — суцільні дурні, ще півбіди, але ж поспіль усі!
Он двірничка махає мітлою.
— Мете? Дурна — дурна і є. Що ж ти, дурепище, теє листя змітаєш-згортаєш, як завтра воно знову насиплеться? Виходить, знову мети? Ну і мети, коли потерпіти не можеш, доки все листя з дерев опаде. Мети, дурна, мети! Мені однаково, не моїми руками мететься, але ж обидно, що такі дурні люди на світі є!
Листоноша пошту несе.
— Несе! Пре! Бачили таку дурну? Дурна — бо дурна. Це ж треба було отак сумку напакувати? Це що ж тобі, дурній, ліньки двічі за листами та газетами сходити? Ні-і, таки дурна-а-а! Дурна, аж крутиться!
В газеті:
— Читали таке? Дівчина на пожежі обпеклася. Телят на фермі рятувала, ферма зайнялася, вона, дурна, обгоріла. Чому дурна? Бо не розумна! Чого ж ти, дурище, у вогонь лізеш, хіба не знаєш, що він пече? Бачиш, що горить,— тікай щодуху. Ні, вона у вогонь полізла. Телят врятувала, хай би горіли б вони вогнем ясним, а сама обпеклася. Ну добре, обгоріла, то дурній вічна пам'ять. Але ж кругом неї дурні! Півсела дурних збіглося у лікарню, шкіру їй свою позичити на вічне віддання. Щоб їй, дурній, шкіру нову пересадити на тих місцях, де вона обгоріла. Ну, бачили таких? Власну шкіру — на вічне віддання! Що вона, потім віддасть вам ту шкіру, поверне, як оклигає? Та скажіть ви мені, хіба у розумної людини є зайва шкіра, щоб отак, ні сіло ні впало, комусь її позичити на вічне віддання? Ні-і, у розумних людей зайвої шкіри не буває, то тільки в дурнів!
Настав час, прийшла смерть за Оленою Сергіївною... Прийшла, стала в порозі, косу мантачить:
— Збирайся, небого! Досить потоптала моріжку, тепер упокоїшся!
А Олена Сергіївна їй — як з кілочка:
— Тю, дурна! Таке вигадала! А чого ти худюща така, одні кості? Знаю, знаю, тому, мабуть, що сала не їла, а коли б не була така дурна та їла сало і за сніданком, і за обідом, і особливо на вечерю, то не була б така худа...
Смерть отетеріла, розгубилася і попхалася назад у двері, об одвірки косою видзвонюючи.
Зосталась на цьому світі Олена Сергіївна. Невмируща вона якась. І то сказати — мабуть, самі лиш дурні мруть. Просто дивно, чому їх так багато на цьому світі залишається?
Дмитро Білоус
НЕЗВИЧАЙНИЙ ТРОФЕЙ
Іванові Васильовичу Гальченку,
колишньому фронтовику
Стоїть промовець на трибуні,
киянин Гальченко Іван.
І слухають гуртківці юні,
що повідає ветеран.
А він то друзів пригадає,
то грім могутніх батарей.
І раптом згорток розгортає,
а в ньому — ручка од дверей.
— То що за ручка?— грають очі.
А слухать ладні день і ніч.
І ветеран війни охоче
розповідає, в чому річ.
Як наших військ важка лавина
дійшла до вражого кубла,
частина їхня до Берліна
уже не першою ввійшла.
Уже явили тут відвагу,
рейхстаг три дні тому взяли,
й ключі, звичайно, від рейхстагу
уже розібрані були.
Він зиркнув: ручка сяє мідно.
І за струментом не ходив.
Поручкавшись із нею гідно,
штиком солдатським одкрутив.
Одколюючи мовні штучки,
сміялись хлопці-жартуни:
— Дивись, Іван дійшов до ручки!—
гукали весело вони.
Він кидався в атаки рвучко,
в боях вимішуючи гнів.
Дійшовши ж до цієї ручки,
до ручки Гітлера довів...
Тож хто заслужить прочухана,
тим нагадать про це не гріх...
Пишу про Гальченка Івана,
а в нас же — міліони їх!
Дмитро Білоус
КОЛИ ВСЕ ЗА СЛОВНИКОМ
Для діалогу до п'єси
переклав один поет
з вірша пушкінського «Бесы»
найвідоміший куплет.
Пушкін слово легко ронить,—
скільки чару в нього тут:
«...Домового ли хоронят,
Ведьму ль замуж выдают?»
Перекладач «строчку гонит»,
а слова його повзуть:
«...Дідька лисого хоронять,
відьму заміж оддають...»
Він читав мені, я слухав.
— Ну то як?— він брови звів.
Я потилицю почухав,
обережно відповів:
— Є рядки, слова, є рима,
Пушкіна ж — нема й знаку.—
Зміряв він мене очима:
— Тут усе по словнику!
— В тім-то й річ: коли буквально
підставляєш точно те ж,
дідька лисого нормально
хоч рядок перекладеш!
Дмитро Білоус
Я - ЗА
Скаже Харків, скаже Київ,
скажуть
