За браком доказів - Кріс Тведт

— Три дні тому, здається.

— Напередодні щось трапилося, щось особливе?

— Та ні-і… я, мабуть, спала й раптом усе згадала.

Еріка схопила склянку, відпила ковток води. Тепер вона заговорила швидко, мовби її у шию гнали.

— Коридор такий, як завжди. Я давно не була в Саннторві, але в коридорі нічого не змінилося. Коричневий килимок під дверима, сосновий комод, вішаки на стіні, світлина коня, який колись у них був — усе те саме. Тому мені здалося, ніби мені сниться колишній дім, — Еріка затнулася. — А потім я відчула запах і все зрозуміла.

Я терпляче чекав, доки вона заговорить знову.

— Я навіть не знаю, як описати той запах. Жахливий сморід. Лайна і… ще чогось. Мені захотілося негайно піти звідти геть, але я не пішла. Може, тому, що я поліцейська і мушу зайти всередину. Там було багато крові. Страшенно багато крові. Хоч я й бувала раніше на місцях злочину, але такого ще не бачила.

Вона кілька разів намагалася сковтнути слину, ніби її млоїло.

— Спершу я не могла вихопити деталей, усе бачила мов крізь туман. Я почала ходити вітальнею. Мабуть, хотіла подивитися, чи можна ще комусь допомогти, але допомогти вже нічим не можна було. Я відчувала, що мушу все оглянути, ніби хтось сторонній водив мене. Я впізнала Сіверта, він лежав найближче до дверей у величезній калюжі крові. Маґнус лежав неподалік, на спині, ногами до батька. Я не відразу його впізнала, він мав жахливу рану на скроні, навколо голови теж багато крові, ніби… як це називається… наче німб. Темний німб. На підлозі біля нього валялася сокира, я подумала, що його, мабуть, нею вдарили. І рушниця. Там ще лежала рушниця.

Еріка відпила води.

— Сюсанне сиділа в кріслі. Їй прострелили око. Страшне видовище. Далі лежала долілиць жінка, я бачила, що в неї прострелена потилиця. Чоловікові поруч з нею, мабуть, вистрелили в обличчя, воно було залите кров’ю. Я ходила, мов непритомна. Усе таке нереальне, мов у кошмарному сні. Я не мала сили нічого зробити. Не могла. А тоді почула звук.

— Який звук?

— Просто звук. Від цього звуку прорвався страх і захлиснув мене. Раптом мені виразно здалося, що вбивця досі в будинку. Я кинулася надвір, бігла наосліп униз дорогою і зупинилася доволі далеко від хутора, прислухалася, завмираючи від жаху, що він наздоганяє мене. А тоді почула кроки, шурхіт гравію. Боюся, тієї миті я взагалі нічого не думала, приклала рушницю до плеча й вистрелила.

Еріка затрусилася всім тілом.

— Тепер я, звісно, знаю, що то був патруль. Вони вистрелили у відповідь, два постріли, а тоді закричали, що вони поліція, що я повинна здатися, а я… я просто осіла на дорогу й розплакалася.

Якусь мить ми мовчали.

— У твоїй розповіді щось не сходиться, — мовив я.

— Що?

— Ти казала, що бачила Сіверта й Маґнуса біля самих дверей.

— Так…

— Потім розповіла про жінку, яка лежала обличчям донизу, з простреленою потилицею.

— Так… у глибині вітальні.

— То була Марі Саннторв.

— Молодша сестра Маґнуса?

Я кивнув.

— Я не знала… Не бачила її обличчя, я вже казала… Та й навряд чи я її упізнала б. Вона була молодша за нас.

— І навіть згодом не здогадалася, що то була вона, з газет чи телебачення?

Еріка похитала головою.

— Від того вечора я не розгорнула жодної газети, не дивилася новини. Не могла….

— Це я розумію… А ось дечого не розумію. Ти казала про чоловіка, якому, ймовірно, вистрелили в обличчя. Ти мала Маґнуса на увазі? На якусь мить здалося, ніби ти…

— Ні, не Маґнуса. Я казала про чоловіка, який лежав біля Марі.

— Біля Марі ніхто не лежав, — обережно заперечив я.

— Лежав! Зовсім упритул до неї… Пригадую, я подумала, що вони, певно, пара, якщо лежать, так тісно пригорнувшись одне до одного.

Карла, на диво, мене не перебивала. Коли я нарешті закінчив розповідь, Клара вже майже умлівала.

— Еріка Гансен у ролі Золотоволоски, — підсумувала вона. — Неймовірно!

Я запитально глянув на неї.

— Золотоволоски?

— Золотоволоска і троє ведмедів.

— A-а, казка…

— Еге ж, казка. Ота її історія — теж казка.

— Не думаю.

Клара недовірливо подивилася на мене й розсміялася.

— Тільки не розказуй мені, що ти їй віриш!

— Навіщо їй брехати?

— Хіба не ясно? Сама вбила, а тепер думає, що дуже мудра й може підсунути нам іншого підозрюваного.

— Інший підозрюваний уже давно є, з мотивом і можливостями — Маґнус, — нагадав я. — Навіщо Еріці придумати ще якісь ускладнення?

Клара пересмикнула плечима.

— Якщо не бреше, то фантазує. Не може відрізнити сон від дійсності.

— Таке, звісно, можливо, — визнав я. — Вона й сама казала, що пам’ять їй повернув сон.

— Ось бачиш!

— Але я розпитав її дуже ретельно, і все збігається до найменших деталей. Вона описує поранення і одяг точнісінько такими, як ми бачили. Її спогади мають лише одне відхилення — чоловік із закривавленим обличчям.

— А це дуже суттєвий момент, — підхопила Карла. — Надто вже вона закрутила сюжет.

— Знаю… Але тебе там не було, і