За браком доказів - Кріс Тведт

перший погляд, начеб нормально. Три тисячні купюри під ніжкою настільної лампи на тому самому місці. Один стілець стоїть навскоси до обіднього столу. Теж так стояв перед моїм від’їздом? Я не пригадував. Хтось нишпорив у моїй колекції dvd-дисків чи там завжди панував безлад? Я нічого не міг намацати, але мав якесь дивне, неясне відчуття, ніби вдома щось змінилося за моєї відсутності.

Я заніс валізку на другий поверх, повісив костюм, у якому був на похороні, у шафу, заніс решту одягу в ванну й кинув у кошик для брудної білизни. Уже коли виходив з ванної, мозок краєм свідомості зафіксував маленькі калюжки на підлозі перед душем.

Я присів, приклав долоню до викладеної плиткою підлоги, перевірив, чи працює підігрів. Звісно, працював. Мився я в душі вранці перед дорогою до Осло. Вода не могла не випаруватися за три дні й дві ночі.

Хтось користувався душем.

Хтось чужий проник у мій дім, вліз у моє життя, мився у моєму душі — моя свідомість сприймала це як вторгнення. Мене охопило відчуття, схоже на паніку, я почав методично обходити всі кімнати.

В одній спальні стояла канапа, високий стіл з п’ятьма віденськими стільцями — старі меблі, які я збирався викинути або віддати в ремонт, але руки так ніколи й не доходили. У кімнаті було порожньо, усе вкрито пилюкою, якої начеб ніхто не торкався. Лишалася ще тільки кімната для гостей.

Я відчинив двері. Світло з коридору впало досередини. Я бачив на підлозі свою тінь, яка тягнулася до ліжка під вікном.

Ліжко мало б бути порожнім, але не було…

Хтось лежав спиною до мене, накривши плечі ковдрою. Обриси постаті підказували мені, що то жінка. На мить я подумав про Сюнне. Уявив собі, як вона притьмом сіла в перший літак і приїхала сюди, щоб влаштувати мені несподіванку, але картинка зникла так само швидко, як постала перед очима. Жінка під ковдрою мала темне волосся, а не світле, як у Сюнне.

Я стояв заціпенілий від страху, розгубленості й злості водночас.

Я простягнув руку, намацав біля одвірка вмикач і засвітив лампу під стелею. Жінка під ковдрою враз прокинулася, обернулася, мружачись від яскравого світла.

Розділ 44

— Вибачте…

Це вже вдруге вона просила вибачення.

Ми сиділи за кухонним столом. Еріка Гансен і я.

Я попросив її одягнутися і зійти вниз. Вона була в джинсах і червоному під горло светрі — і те, і те випране. Уперше я бачив її в чистому одязі, а не засмальцьованих джинсах та футболці. Вона ще й голову вимила.

Я не знав, з чого почати.

— Гм… як ти потрапила до будинку?

— Через підвальне вікно.

— Воно було відчинене?

— Ні, але шибки ледве трималися, я просто відколупала рештки замазки й вийняла скло. Я поставила все на місце і закріпила якимись скіпками, але ви мусите полагодити віконце. Цей будинок потребує трохи більше догляду.

— Я, звичайно, радий порадам, — промовив я з іронією. — Але…

— Вибачте, — утретє повторила Еріка.

— Вибачте?! Це називається зломом і карається законом! Невже не розумієш цього? Люди сідають за таке в тюрму!

— Я не навмисне… Хотіла лише поговорити з вами, але вас не було вдома.

— Тоді ти вирішила вламатися в помешкання? Де логіка, Еріко?

— Можна мені склянку води? — тихо попросила вона.

— Та запросто! Почувайся, як вдома!

— Я не можу повернутися додому, — промовила вона, доки я набирав у склянку воду. — Мені здається, що за мною хтось стежить.

— У тебе лише таке відчуття чи щось конкретне спричинило підозри?

— Це… я непевна, але щоразу, коли я іду до крамниці, хтось іде за мною, а коли виглядаю з вікна, бачу на вулиці ту саму постать.

— Чоловіка чи жінку?

— По-моєму, чоловіка. Але він тримається в тіні, я жодного разу не зуміла його роздивитися.

— Ясно… Хай навіть так, Еріко, але я однаково не розумію, чому ти тут.

— Подумала, що буде ліпше там, де ніхто й не подумає мене шукати. Я не можу більше сидіти й чекати, доки станеться якесь жахіття. Мені треба з кимось поговорити.

Якщо чоловік у тіні й був продуктом її хворобливої уяви, то страх в очах — цілком реальним. Я не міг просто так взяти й вигнати її у ніч.

— Про що ти хотіла поговорити зі мною? — запитав я.

— Я згадала все, що трапилося того вечора, — відповіла Еріка Гансен.

Такого я не очікував.

— Раптом… наче двері відчинилися, і я згадала.

— Це добре, але чому вирішила прийти до мене? Чому не до свого психолога чи в поліцію?

— Бо… бо ви єдиний, хто запитував…

Що ж, у її словах була певна логіка, подумав я.

— Зачекай, я лиш наллю собі ще трохи кави, — сказав я, підводячись. — Хочеш кави?

Вона похитала головою.

— Я уважно слухаю, Еріко, — мовив я, сідаючи знову.

— Я… як я уже казала, наче двері відчинилися, це сталося буквально. Щоразу, коли я намагалася згадати події того вечора, я зупинялася перед дверима Саннторва. Не могла пройти крізь них. Знаєте, такі блакитні двері?

— Знаю… Я був там.

— Ну, так… раптом вони відчинилися.

— Коли це було?