За браком доказів - Кріс Тведт

— Перекусив на летовищі, — відповів я, ідучи за Сюнне до гостьової кімнатки, де вже стояло застелене для мене ліжко.

— Можемо згодом замовити піцу.

— Годиться.

Піці нічого не бракувало, як не бракувало й самому будинку чи житловому кварталу, окрім особливості й шарму.

Сюнне майже не їла.

— Коли похорон? — запитав я, насилу запхавши в себе кілька шматочків.

— О першій.

— А потім? Поминки?

— Кава з канапками в домівці при церкві.

Очі її спалахнули.

— Я не мала жодного клопоту з організацією похорону. Мамині численні подруги самі все влаштували. І поминки теж, бо так заведено. Ставляться до мене, як до маленької дівчинки.

— Хочуть прощальну гостину, то хай так і буде, — мовив я.

— Вона була моєю матір’ю! — Сюнне люто витерла кулаком сльози. — Моєю матір’ю, чорт візьми!

Трава блистіла в місячному сяйві, нагадувала фосфоресценцію на морі. Бредеш травою, наче водою восени, такою ж крижаною. Замерзлі стеблини голками колють босі ноги. Вона йде і йде в безмежжя. Поля простираються перед нею без кінця і краю. Скупчення коней здаються чорними тінями в пітьмі, неспокійними й рухливими. Вони форкають, лякають її. Їх тут не повинно бути.

І Маґнуса тут не повинно бути, однак вона бачить його далеко попереду. Вона впізнає його ледь пружинисту ходу. Еріка намагається крикнути, застерегти його, попередити, щоб був обережний, що він у небезпеці, але Маґнус утікає. Вона хоче його наздогнати, однак ноги заціпеніли й не слухаються, не біжать, а Маґнус зникає.

Відчуття, мовби він зник назавжди, помер, помер так давно, що вона вже і не знаходить його в своїй пам’яті, ніби й ніколи не було його на світі.

Місяць опускається і знову піднімається на небо. Вона чує коней, але не бачить їх. Страх ось-ось виповнить її по вінця, хоче обернутися, вернутися туди, звідки прийшла, та не може.

Вона стоїть перед дверима.

Простягає руку, натискає на клямку, проте двері не відчиняються. Прикладає всю силу, та не годна зрушити двері й на шпарку. Вона налякана, але чого боїться, достеменно не знає, — чи залишитися надворі, чи того, що чекає на неї всередині. Знову тисне на клямку. Розпачливо прагне відчинити двері. Там хтось кричить, кличе її? Їй так здається. Її раптом охоплює відчай. Вона повинна, мусить увійти. Еріка налягає усім тілом. І раптом двері розчахуються навстіж.

Усередині темно.

Темрява більша, ніж надворі. Більша, ніж неозоре нічне небо, лишень без зірок. Жодної зірочки.

Вона заходить.

Церква майже повна. Ми з Сюнне єдині сидимо в першому ряду. Дивне відчуття — ніби я зайняв місце, яке мені не належить. Але Сюнне наполягла, міцно вчепилася за мою руку.

— Хочеш, щоб я там, попереду, сама сиділа? — прошепотіла вона.

— А твоя родина?

— Лише тітка Міна, але вона дуже стара, не змогла прийти. Насправді, вона мамина тітка, а не моя, — відповіла Сюнне.

— І все?

— Кілька далеких родичів, але я їх майже не знаю.

— То хто ж усі ці люди?

— Друзі. Колеги. Мама була активною жінкою.

Задзвонили дзвони.

Можливо існує якийсь інструктаж для похорону, але не для смерті. Десь я читав, що в деяких культурах мертвим складають пожертви. У Мексиці, наприклад. Там надгробні камені вишукані й красиві, а смерть — привід для святкування. У нас смерть сумна. Ніде не почуваєшся таким самотнім, як на чуванні біля ложа померлого або на похороні.

Я сидів поруч з Сюнне й думав про людей, яких колись знав. Думав про Петера. Ніколи не допускав до себе почуття горя від його втрати. Щоразу, як мої думки вихоплювали з непам’яті його образ, я витісняв їх кудись у найдальші закутки свідомості.

Я завжди важко прив’язувався до людей. Уже немає нікого мені близького. Хтось зрадив, хтось помер… Іноді смерть я теж сприймав, як зраду, — пішли собі й знову залишили мене самотнього.

Я думав про батька, який скоро помре. Про матір, якої не знав. Вона покинула мене ще до того, як у дитини формується пам’ять. Цікаво, чи зміг би я вчинити так само — покинути свою дитину?

Мати Сюнне лежала в труні, за кілька метрів від мене.

Ким вона, власне, була? Коротка біографія, яку зачитав священник, не давала відповіді на це запитання — лише обрамлення: місце народження, освіта, шлюб, діти, робота…

Потім Сюнне сказала кілька слів. Твердим, впевненим голосом вона розповідала, що її мати була сильною, упевненою в собі жінкою, яка все в житті вирішувала самостійно і її, Сюнне, виховала так само. Так воно було і не так — не вся правда про стосунки матері й доньки.

Я думав, якою Сюнне була в ставленні до мене останнім часом. Холодною і відстороненою. Можливо, так буває в усіх. Ми не хочемо бути схожими на своїх батьків, та в той чи той спосіб таки на них схожі.

Після Сюнне священник промовляв про розраду, спасіння і вічне життя, і я перестав дослухатися. В усій церемонії сенс для мене мав лише один момент: коли всі заспівали псалом «Земля прекрасна», різдвяний псалом, яким відспівують і померлих.

«Часи надходять, часи минають, життя триває і