За браком доказів - Кріс Тведт

Вона знову почухалася.

— Ельдар… як би це сказати… надто серйозно ставиться до своїх обов’язків хресного. Я, звісно, ціную все, що він робить для мене, але хотілось би не такої нав’язливої уваги. Попри все, він же не мій батько…

— Я знаю, що твій батько теж був поліцейським.

— Так.

Коротке слово, сказане цілком нейтральним тоном, але щось у мові її тіла змусило мене шпортати далі.

— Скільки тобі було років, коли він помер?

— П’ятнадцять.

— Гірко, мабуть, тобі було.

— Так, гірко.

— Вибач, якщо я торкнувся незагоєної рани. Я не хотів тебе засмучувати.

— Ви ж ніби про Маґнуса хотіли поговорити? — запитала вона після секундного мовчання.

Я кивнув.

— Я був у нього кілька днів тому. Переказав від тебе вітання, і він начеб зрадів. У кожному разі, дуже тепло згадував тебе, розповів про вашу дитячу дружбу й забави.

— Було… — уперше за всю розмову обличчя Еріки мовби ожило. — Він стільки всього вмів. Хотів стати біологом. Щодня навесні, дорогою до школи, розповідав про різні квіти, як вони називаються, чому ростуть саме тут чи там. І таке всяке… Я заїкалася в дитинстві. У школі мене дражнили, але Маґнус — ніколи! Він ніби й не чув мого заїкання. А потім я раптом перестала затинатися. Думаю, завдяки саме йому.

— Він казав, що ти була гарненькою дівчинкою.

Еріка ледь усміхнулася.

— Ви з Маґнусом були закоханою парою?

— Не знаю, чи можна було нас назвати закоханою парою. Ми обіймалися, притискалися трохи, але…

— Але — що?

— Він мав проблеми. Маґнус мені подобався, але він ставав чим раз дивнішим.

— А Гокон?

— Що ви маєте на увазі?

— З ним ви були парою?

— Так, недовго.

— Чому недовго?

Еріка не відповіла, здавалося, впала в глибоку задуму.

— Ви перестали зустрічатися через ревнощі Маґнуса?

— Не думаю, що він ревнував. Поступово Маґнус дедалі глибше поринав у свій світ.

— Отже, брата він убив не тому, що хотів повернути собі тебе?

Еріка пополотніла.

— Що за чорт… ви вважаєте, що то моя вина? У вас зовсім дах поїхав?

Вона так розізлилася, аж тремтіла вся.

— Ви ж навіть уявлення не маєте… Він убив брата, бо йому каламутилося в голові, він чув голоси, не міг відрізнити марення від реальності. Маґнус обожнював брата. Не питайте, що перевернулося у його голові того дня, бо того ніхто не знає. Але до мене точно не має жодного стосунку!

— Вибач, Еріко! Ще поясни мені, чому ви розійшлися з Гоконом, і я піду.

Якусь мить здавалося, що Еріка вижене мене втришия з дому, але потім вона мовби передумала. Можливо, вирішила, що я швидше заберуся геть, якщо вона відповість на моє запитання.

— То все через маму. Вона таку бучу здійняла, годі було витримати.

— Чому?

— Мабуть, тому, що терпіти не могла сімейки на хуторі. Не хотіла, щоб я з ними водилася.

— Зрозуміло… Коли я переглядав матеріали старої справи, у мене склалося враження, що ти поділяла материну нелюбов до старого Саннторва.

— Сіверт був чудовиськом, — сказала Еріка. — Тираном. Медики кажуть, що психічні порушення можуть бути наслідком хімічного дисбалансу в мозку або якоїсь черепно-мозкової травми. Хтозна, може, хвороба Маґнуса спричинена саме цими факторами, але мені здається, що, насправді, Сіверт довів його до божевілля.

— Він, дійсно, був таким жахливим?

Тіло Еріки пронизав трем.

— Вони тримали на хуторі коней, — промовила Еріка. — Сіверт любив коней, ставився до них ліпше, ніж до дружини й дітей. Нам дозволяли кататися верхи. Це було єдиною його доброю рисою. Він часто допомагав нам сідлувати коней, вчив, як ходити коло них. Пригадую, як мені було… може, років дванадцять. Сіверт допомагав мені сісти в сідло. Тримав за ступню однією рукою, а другою мав підштовхнути мене на спину коня.

Еріка глибоко вдихнула. Голос став монотонним, зовсім безбарвним.

— Але замість підсадити мене в сідло, він ковзнув рукою ззаду мені між ноги, до вагіни. Я… я зависла в повітрі, ні в сідло сісти, ні зістрибнути на землю. Він мене тер всередині, а сам дивився мені просто в очі й — це я дуже виразно пам’ятаю — усміхався. Ні Гокон, ні Маґнус нічого не помітили, і я їм не могла признатися. Але потім, щоразу, коли ми перетиналися з Сівертом, він посміхався мені такою змовницькою посмішечкою, ніби в нас спільна таємниця. Мене від тієї посмішечки нудило ледь не до блювання.

Останні слова Еріка промовила ледве чутно, а тоді й зовсім замовкла, несамовито розчухуючи шию.

Я неквапно підвівся, виразно відчув, що далі тиснути на неї не можна, що вона ось-ось дійде до емоційного зриву.

— Більше тебе не мучитиму. Еріко, — сказав я. — Можна навідатися перед відходом у твій туалет?

Еріка байдуже кивнула.

Відчинивши двері до маленької лазнички, я застиг на порозі. Там, де мало бути дзеркало, яскраво червонів прямокутник. Я хапнув ротом повітря, обережно простягнув руку, мазнув пальцем по поверхні. Пучка пальця стала червоною і липкою. Я понюхав палець і впізнав запах.

Усього лиш губна помада.

Полегшення відізвалося тремтінням у грудях. Справляти малу нужду перехотілося — я рвався надвір, на свіже повітря.