За браком доказів - Кріс Тведт

Багато гостей, що прийшли на поминки, зналися між собою. Вони згадували минуле, сміялися і плакали з давніх історій, виголошували промови, ні добрі, ані погані. Сюнне була серед них чужинкою.

Коли нарешті все скінчилося, і Сюнне подякувала останнім гостям за шану, я побачив, що вона на межі нервового зриву.

Ми мовчки їхали додому. Небо посіріло, але дощу не обіцяло, просто лежало такою собі покришкою над світом.

— Господи, яка ж я рада, що все вже позаду, — сказала Сюнне, коли ми підходили до дверей будинку. — Мені потрібний келих вина. А тобі, Мікаелю?

— Усе, що завгодно, лишень не кава!

— Пляшка вина на кухні. Я мушу перевдягнутися.

Сюнне повернулася в джинсах й облізлому бавовняному джемпері.

— Будьмо! — промовила вона й жадібно відпила вина.

— Ти сьогодні була чемна.

— Чемна? Це ж як?

— Усе гідно витримала.

Сюнне засміялася і ще сьорбнула вина.

— У кожному разі, твоя мати мала багато друзів, які її любили. А, судячи з промов, ще й активісткою була.

— О, так, — кивнула Сюнне. — Червоний Хрест, Порятунок дітей, Допомога біженцям — ким лиш вона не опікувалася. Єдина, кому не дано було скористатися її великим серцем, це — я.

— Я думаю… ні, я впевнений, вона тебе любила, — обережно ввернув я. — Я бачив її біля твого ліжка, коли всі боялися, що ти помреш. І хай ніхто навіть не каже, що вона не хвилювалася.

Сюнне зітхнула.

— Може, і хвилювалася. З об’єктивного кута зору, вона була доброю матір’ю. Вона мене вдягала, годувала тричі на день, допомагала, за потреби, з уроками. Однак почуття виявляла лише до чужих, до мене — ніколи. Скільки разів я думала, що вона таки навряд чи любить мене. У кожному її слові вчувалася двозначність або прихований докір. Ніби всі мої здобутки лише задля того, щоб провокувати її.

Сюнне сіла з ногами на канапу, обхопила руками коліна.

— Останнього вечора в лікарні я простягнула руку її торкнутися, а вона здригнулася і відсунулась. Вона ненавиділа мої доторки.

На очі Сюнне набігли сльози. Я подумав, що мені завжди хотілося побачити її саме такою, як зараз, такою, як вона, мабуть, була біля лікарняного ліжка матері в останній вечір її життя.

— Усе ж ліпше, ніж моя мати, — промовив я, помовчавши. — Моя просто кинула мене.

— Ну, можливо, моя була хіба трішечки ліпша за твою, — усміхнулася Сюнне. — Та ні та, ні та не були добрими матерями.

Сюнне долила вина в обидва келихи, не питаючи, чи я хочу.

— Коли ти востаннє провідував свого батька, Мікаелю?

— Він більше не знає, хто я, — відповів я, виправдовуючись.

— І все ж, мабуть, варто його провідати. Не так задля нього, як задля себе самого.

Я промовчав.

Ми пробалакали кілька годин. Пізно ввечері відкоркували ще одну пляшку вина, поділилися канапками, які материні подруги спакували Сюнне з собою. Я поцікавився, як вона вчинить з будинком, Сюнне відповіла, що хоче якнайшвидше його продати.

— Я пробуду тут щонайменше тиждень, щоб усе передивитися й підготувати дім до продажу, — казала вона. — Якщо б ти зміг взяти на себе мої справи, припильнувати, щоб не збігли терміни, було б дуже добре.

— Про це не турбуйся! Ми все припильнуємо! Будь, скільки треба…

Сюнне всміхнулася, поміняла позу на канапі. Можливо, почало діяти вино, бо мене враз обпекла жага до неї. Щоб приховати свій стан, я схопився за пляшку.

— Можна й мені крапелинку? — попросила Сюнне й простягнула келих. Коли я брав келих, наші пальці торкнулися. Вона перехопила мій погляд, витримала його, а тоді поставила келих на стіл.

— Або ні, я уже, мабуть, достатньо випила, — мовила вона й встала з канапи. — Сьогодні був важкий день. Певно, час спати.

Я збагнув, що мене викрили, і сором бухнув гаряччю в усьому тілі. Сюнне потребувала розради, підтримки й приязні, а я натомість попхався зі своєю жагою.

Прокинувшись, я не відразу зрозумів, де я. Вузьке ліжко, репродукції з ІКЕА на білих стінах, письмовий столик. Це могло бути все, що завгодно — від медичного закладу до тюрми. Ось тільки жінка, що стояла посеред кімнати у тьмавому світлі, яке пробивалося у шпарини жалюзі, ніяк не вписувалася в цю картину.

— Сюнне? — сонно пробурмотів я.

Сюнне мовчки підійшла. Вона була гола. Бліда шкіра, там, де промені світла торкалися тіла; решта постаті поринала в глибокій тіні. Сюнне сіла на край ліжка. Поклала долоню мені на груди, втиснула в матрац, схилилася і поцілувала розтуленими губами, які мали смак червоного вина й зубної пасти.

Я обережно її відсунув, сів на ліжку.

— Ні, Сюнне, — мовив тихо.

— Чому — ні?

— Бо ти не зовсім твереза. Не хочу, щоб потім жалкувала.

— Але я цього хочу.

Я був сам, коли прокинувся. У кімнаті витав ледь вловний запах парфумів і сексу — невидиме підтвердження, що я все ще можу відрізняти сон від реальності. За кілька хвилин я вже був спроможний підвести очі на годинник і зрозуміти, що треба вставати, якщо хочу встигнути на літак додому, до Берґена.

Я пішов