За браком доказів - Кріс Тведт

Еріка усвідомлювала, що це — марення. Та під час найсильніших нападів вона просто віддавалася на волю течії, сподіваючись, що напад мине сам собою.

Усе повинно скоро скінчитися, вона так довго не витримає. Хай буде що завгодно, лиш не це.

Еріка заплющила очі. І поринула в тривожну дрімоту.

Вона знову йде лісом. Відчуває під ногами кожну нерівність, кожний камінь чи коренище; вона задихана й схвильована, мов юне дівчисько перед побаченням.

Колись вона була таким закоханим дівчиськом. Колись вона вже простувала цією стежкою, і душа її співала: любить-не любить, любить-не любить… Бунтарство і жага. Вагання і непевність. Але найбільше — очікування смаку забороненого плоду.

Та не тепер. Не цього разу.

Вона виходить з лісу. Луки вижовклі, мов піщаний пляж. Вона ступає, чує, як хрумтить під підошвами чобіток змерзла трава, чує, як в загоні форкають коні, чує власне дихання, чує, як сіється місячне сяйво і пливуть небом хмарки, чує звуки ночі й темряви. Будівлі перед нею проступають чорними обрисами в світлі самотнього ліхтаря на подвір’ї.

Їй треба туди. Вона не хоче туди.

У вікно почувся стук, три оглушливі удари, і Еріка зірвалася на рівні ноги. Серце гупало в грудях. Хтось дзвонив у двері? Не пригадувала дзвінка. Хто б це міг бути? Не матір, вона ніколи не гупала б так наполегливо. Знайомі теж давно її не провідували, вона так часто спроваджувала їх з дому, що вони й перестали приходити.

Горло звело судомою. Еріка нерішуче стояла noceред кімнати, її роздирав страх перед тим, невідомим, за дверима і споминами зі сну. Вона відчувала розчарування, що сон урвався, і водночас полегшення.

Стук-стук-стук. Нетерпляче, сердите постукування в шибку. Хтось там не відступався, ніби готовий був стукати, якщо доведеться, увесь вечір.

Маґнуса Саннторва супроводжували, як завжди, двоє пильних доглядачів. Він видавався спокійнішим, ніж під час попередніх зустрічей, потиск руки став міцніший, очі вже не бігали.

Хоча й важко сказати, що розмова була цілком нормальною. Моє запитання про самопочуття спричинило довгу й глибоку задуму.

— Добре, — нарешті відповів Маґнус.

— От і чудово, — сказав я.

— Скоро ми знову підемо в суд?

— Ще невідомо, коли саме.

— Але ж підемо?

— Так, коли все з’ясуємо. Ти ж не проти?

Знову замислена пауза. Довша, ніж попередня.

— Вона мені не сподобалася.

— Хто? Суддя?

— Ні, та друга.

— Прокурор? Ґабріеллє Соммер? Чому не сподобалася?

— У неї страшні очі. Вона ненавидить мене.

— Не думаю, Маґнусе. Вона просто виконує свою роботу. Оце й усе.

Маґнус нічого не відповів, сидів, втупившись поглядом поперед себе, наче не чув моїх слів. Я й не дивувався. Розмови з Маґнусом завжди були схожі на маневри між островами мовчанки, але вперше я задумався, чи ця мовчанка не є його способом демонструвати свою незгоду. Мовчання як форма протесту.

— Насправді, я хотів поговорити з тобою зовсім про інше, — озвався я.

Маґнус не зреагував.

— Еріка Гансен. Пам’ятаєш її?

Проблиск зацікавлення.

— Еріка?

— Так! Пам’ятаєш її?

— Звичайно. Ми були…

— Ким ви були, Маґнусе? — запитав я, коли він замовк на півслові.

— Дітьми…

— Так, я знаю, що ви зростали разом.

Маґнус нахилив голову, мовби до чогось прислухався.

— Часто разом ходили до школи. Я хотів вчитися з нею в одному класі, але, звісно, це було неможливо. Я на рік старший за неї.

Маґнус відгорнув назад довгий чуб. Рухи несподівано були швидкі, наче пташки.

— Ти її бачив? — запитав він, і в його голосі з’явилися нотки, яких раніше я не чув.

— Так, — кивнув я, сподіваючись на продовження.

— Яка вона?

— Гарненька.

Навіщо розказувати про її вкрите червоним висипом обличчя чи перелякані очі.

— О, так, вона була гарненькою, — промовив Маґнус. — Ми були з нею майже щодня. Іноді Гокон казав, що я йому набриднув, щоб я не волочився усюди за ним, але жодного разу такого не казав, коли Еріка приходила до нас в гості. Тоді я спокійно міг бути з ними.

Чи Маґнус хоч раз раніше називав брата на ім’я? Такого я не пригадував.

— І чим ви займалися?

— Грали в ігри на комп’ютері або слухали музику. Еріка любила музику, їй подобалася джазова співачка Емі Вайнгауз. Улітку ми, ясно, весь час гуляли надворі. Купалися, веслували чи їздили верхи. Еріка мала такі тонкі руки, та однаково була вправнішою вершницею, ніж я, майже така вправна, як Гокон. Коні її любили. А я трохи боявся коней.

Маґнус ніби засоромився від своїх слів.

— Батько часто сердився на мене, казав, що я повинен показати, хто старший, що треба змусити поважати себе. Тільки про це й говорив.

Десь гримнули двері. Маґнус раптом затнувся, знову в очах з’явився відсутній, звернений у себе погляд.

— Маґнусе? — спробував я вивести його з трансу.

Мій голос повернув його до реальності.

— Еріка ніколи нічого не боялася. Коли Гокон гнівався, вона завжди знала, як його задобрити.