За браком доказів - Кріс Тведт

На обличчі Карли з’явилася скептична міна.

— Та ти що! Навіть не пригадує, що була в будинку?

— Принаймні так сказала.

— І ти їй віриш?

— Я вже не знаю, чому маю вірити.

— Щось дуже неправдоподібно звучить, — хмикнула Карла. — Ти питав, чого її того вечора понесло до Саннторва?

— Вона сказала, щоб допомогти. Ніби мала погане передчуття, боялася біди.

Карла закотила очі.

— Погане передчуття? А ти не питав, чому вона не повідомила на центральний пульт поліції, що йде туди?

— Не питав.

— А чому взяла рушницю?

— Я мав на думці запитати, але потім мені видалося розумнішим дати їй вільно виговоритися, щоб почути всю історію сповна, — виправдовувався я. — А тоді вона зовсім зламалася.

Цього разу не Карлі, а мені, не сиділося на місці, і я ходив туди й сюди кабінетом.

— Якби я позбавила життя трьох людей, теж не могла б позбирати докупи свої нерви! — не могла вгамуватися Карла.

— Ти вважаєш, що це вона вбила?

Карла підняла руку й почала загинати пальці.

— Вона була на місці злочину — раз. Мала з собою зброю — два. Три…

— Зброю, але не знаряддя вбивства, — заперечив я.

Карла роздратовано пересмикнула плечима.

— Хіба не резонніше було скористатися зброєю, яка вже була в будинку? Учора вона наочно продемонструвала, що здатна на неконтрольоване насильство — три!

Карлі важко було щось заперечити. Попри жменю знеболювальних пігулок, долоня далі пульсувала болем. Напередодні ввечері я згайнував купу часу в товаристві заплаканих дітей, неспокійних наркоманів і людей, які, накульгуючи, тинялися перед очима, перш ніж мені зашили рану.

— Вона стверджує, ніби нічого не пам’ятає, — чотири! Скільки разів ти вже подібне чув за свою практику, Мікаелю?

Карла, звісно, і тут мала рацію. Коли вичерпані всі інші можливості, коли решта виправдань звучать вкрай непереконливо, часто, як останній вихід, обирають непам’ять.

— Мені важко бути таким категоричним, як ти, — сказав я. — На відміну від тебе, я розмовляв з Ерікою Гансен, дивився їй в очі, і не вірю, що нервовий колапс був театром.

— Як я вже казала…

— Так, я знаю, що ти зараз скажеш, Карло. Мовляв, попри все, вона цілком може бути вбивцею. Але…

— Що «але»?

— Дивно, але вона мені симпатична.

— Чому?

Я завагався.

— Не до кінця і сам розумію. Може, тому, що запитала, як почувається Маґнус. У всьому тому жахітті споминів вона думала не лише про себе, у неї знайшлася тепла думка про іншу людину. Зі свого досвіду знаю: вбивці думають винятково про себе.

— І пов’язаний з цим останній пункт, — мовби зраділа Карла, загнувши п’ятий палець. — Еріка добре знає родину Саннторвів.

Я зацікавлено глянув на неї.

— А тобі звідки про це відомо?

— Читала документи старої справи.

— Так, Маркюссен казав, що ти просила надіслати всі папери, пов’язані з убивством Гокона. Можливо, треба було витребувати їх раніше. Знайшла щось цікаве?

— Еріку кілька разів допитували. Не має сумніву, що вона була близькою і з Гоконом, і з Маґнусом.

— Коханкою, хочеш сказати?

— Хтозна… Ідеться про молодих тоді людей, які зростали разом, тому я не здивувалась би. Між Ерікою, наймолодшою, і Гоконом, найстаршим, не більше трьох років різниці.

— Гаразд, — кивнув я. — Але я й далі не розумію, чому ти вважаєш, що близьке знайомство свідчить не на її користь.

— У цій країні чужаки вбивають вкрай рідко. Що тісніші зв’язки Еріки з родиною Саннторвів, то ймовірніше, що саме в цих зв’язках треба шукати мотив.

— Твій аргумент більше стосується Маґнуса як убивці, хіба ні? — заперечив я.

— Можливо, — неохоче погодилася Карла. — Та в будь-якому разі, Сіверта вона не надто любила.

— Звідки ти таке взяла?

— Еріка вважала, що батько значно раніше мав звернутися по медичну допомогу для Маґнуса, але мені здається, що тут криється щось більше.

— Що саме?

— Навіть не уявляю. Може, запитай, коли розмовлятимеш з нею наступного разу.

Я перестав метатися кабінетом і знову важко осів на офісний стілець.

— Сумніваюся, що буде наступний раз, — сказав я. — Насправді, я взагалі не мав права з нею розмовляти. Психіатр виразно дав зрозуміти, що в тому стані, у якому перебуває Еріка, допитувати її заборонено.

— То, може, я з нею поговорю?

— Не варто… Тобі часто бракує дипломатичності у спілкуванні.

— Та невже! Можу поводитися цілком дипломатично, коли потрібно. Це ти здебільшого будиш в мені звіра.

Я на кілька секунд завмер, доки нарешті збагнув, що вона жартує. Я видушив з себе усмішку. Жарти й дотепи ніяк не в’язалися у моїй уяві з Карлою. Вона нівроку змінилася, подумав я. У ній стало менше агресії, вона почала менше оборонятися і виправдовуватися. Зовні теж змінилася. Волосся хоч і залишалося коротким, але принаймні не схоже було, ніби вона сама підстригала його кухонними ножицями. До того ж, Карла трохи набрала ваги, і повнявість їй личила. Чудовий мала вигляд!

Це навіть трохи лякає, подумав я, коли Карла подалася до свого кабінету. Раніше завжди неперевершено сяяла Сюнне, а Карла виглядала неохайною і