За браком доказів - Кріс Тведт

— Можемо перейдемо до вітальні? — запропонував я.

— Так, ходімо, — кивнула жінка. — Хочете кави чи ще чогось? — додала вона, мовби згадавши правила ввічливого поводження.

Я погодився, не так з бажання випити каву, як хотів дати їй час заспокоїтися. Доки Еріка поралася на кухні, я роззирнувся по кімнаті. Багато часу це не зайняло: телевізор з пласким екраном, завеликим для такого крихітного простору; фотель, у якому я сидів; канапа із зіжмаканим пледом у кутку. На столі — пульт до телевізора, пігулки від болю голови, айпад, пів пачки солодкого печива і три брудні горнятка. Крихти розсипані на столі й на килимі. Усе вказувало на те, що Еріка Гансен надто багато часу проводила в чотирьох стінах у товаристві лише похмурих думок.

Еріка повернулася до вітальні, несучи в руках дві філіжанки гарячої кави, поставила їх на стіл, спробувала трохи прибрати гармидер, але то було марною справою.

— Розкажи мені, що трапилося того вечора, Еріко, — попросив я, коли вона нарешті сіла.

— Боюся, я не розмовлятиму з вами про це.

— Чому? Маєш, що приховувати?

— Зовсім ні.

— Я знаю, що того вечора ти була на хуторі Саннторв.

Еріка мовчала.

— І я знаю, що трапилося потім… Ти стріляла в своїх колег.

Дівчина мовби змаліла в мене на очах.

— Звідки?..

— Звідки знаю, не має значення. Важливіше інше! Ти повинна розповісти усе про той вечір. Не маю наміру тобі нашкодити, але, якщо не захочеш говорити, у мене не буде вибору, доведеться звернутися до преси. Ти ж розумієш, я маю певні зобов’язання перед Маґнусом.

— Як він почувається?

Несподівана реакція і несподіване запитання.

— Ти його знаєш?

— Ми майже однолітки, а Далгайм невелике містечко. Звісно, я його знаю. У дитинстві ми товаришували: я, Маґнус і Гокон. До того, як усе пішло шкереберть. До хвороби Маґнуса.

— Зрозуміло… А тепер можемо поговорити про те, що мене цікавить? Я два тижні чекав, доки в поліції дозволять тебе допитати, а натомість отримував одну лікарську відмову за іншою. Лікарі наполягали, що ти надто хвора, і допитувати тебе не можна. Може, це й правда, але довше чекати годі. Мусиш обирати: усе розповісти або ж про тебе розтрублять усі газети країни.

Її очі миттю наповнилися сльозами.

— Вибач, Еріко, але не я винен у цій ситуації.

— Я теж не винна! Я лише хотіла допомогти!

— Кому?

— Маґнусові або… й сама не знаю… усім! Просто мала відчуття, що того вечора трапиться щось жахливе. У тій родині стільки всього бувало! Тому й пішла на хутір, щоб завадити біді. Але… — Еріка схлипнула, витерла сльози тильним боком долоні. — Нікому не зізнатися, що я туди приходила, було не моєю ідеєю. Так вирішив Ельдар. Він сказав, що так треба, аби врятувати мою кар’єру. Бо, якщо стане відомо про мою стрілянину, я більше ніколи не зможу працювати в поліції.

— Невже то була б аж така велика життєва катастрофа?

— Гадаю, так. Я завжди марила роботою лише в поліції. Інші дівчата мріяли, як виростуть, стати лікарями чи перукарками, а я хотіла в поліцію. Але тепер… тепер усе так жахливо…

Еріка мов видихнулася, сиділа, втупившись поперед себе порожнім поглядом.

— То було, певно, дуже травматичне пережиття для тебе. Того дня ти була в матері, так?

— Так, я була в мами. Виявилося, що то, як завжди, був поганий помисел.

— Що ти маєш на увазі?

— Якби я залишилася тут, удома, нічого не трапилось би, правда? Тобто нічого зі мною не трапилось би.

— Хтозна… Ти казала, що хотіла допомогти. Звідки довідалася про втечу Маґнуса?

— Зателефонувала Юганна й повідомила новину.

— Юганна?

— Колега по роботі. Ми дружимо.

— І після розмови з Юганною ти вирішила податися на хутір?

— Я рушила коротким шляхом, через ліс. Так значно швидше, ніж іти дорогою. Надворі виявилося холодніше, ніж мені здавалося в хаті, пригадую, я дуже мерзла. Коли дійшла до Саннторва, уже споночіло.

Еріка замовкла, знову задивилася кудись неприсутнім поглядом. Я затамував подих, чекав на продовження. І вона знову заговорила.

— У вікнах Саннторва світилося. Я подзвонила в двері, але ніхто не відчинив. Тоді я відступила на кілька кроків, щоб мене видно було з вікна. Коли ніхто не вийшов, взялася за клямку.

Вона поклала одну долоню поверх другої, щоб погамувати легке тремтіння.

— Двері були незамкнені? — запитав я.

Вона кивнула. Руки ще більше затремтіли.

— Ти увійшла?

— Напевно…

— Як це — «напевно»?

— Не пам’ятаю. Після того, як відчинила двері, нічого більше не пам’ятаю. Я розумію, що в кімнаті залишилися мої сліди, але я не пригадую, як заходила.

Я недовірливо подивився на неї.

— Зовсім нічого не пам’ятаєш?

Тепер Еріка вже трусилася усім тілом.

— Перед очима чорно. Я знаю, що мала б увійти, але цього не пам’ятаю.

— Від якого моменту пам’ятаєш події?

— Що сиджу на задньому сидінні поліцейського авта, мені на плечі накинули плед, бо я промокла й дуже змерзла.

— А як стріляла пригадуєш?

— Ні! — Еріка розплакалася. — Господи, я не вірю, що могла так вчинити! Вони сказали, що я стріляла, а я не можу цього збагнути…