За браком доказів - Кріс Тведт

— Ти, справді, віриш, у невинуватість Маґнуса? — запитала Карла. — Ти ж нічого подібного не казав прокуророві?

Я вагався. Іноді я так пристрасно бажав виграти справу, що бажання руйнувало будь-яку здатність до тверезих суджень. Зі мною вже не раз таке траплялося.

— Якби ти запитала мене про це ще кілька тижнів тому, я відповів би, що таке неможливо, але тепер я схиляюся до думки, що він не винен, — врешті сказав я.

— Через чоловіка із закривавленим обличчям?

— Так, через чоловіка із закривавленим обличчям.

Карла засміялася.

— Я кажу серйозно! — роздратовано вигукнув я.

— Я знаю… Навіть допускаю, що ти маєш рацію. Ось лишень… Я вже збилася з рахунку, скільки разів ти звинувачував мене в нераціональності мислення, у вбачанні в усьому підступу, і ось раптом сам, один-єдиний, віриш, що закривавлений чоловік існує насправді, а не лише в сплутаній свідомості Еріки Гансен.

Я мимоволі усміхнувся.

— Ну, так… І все ж погляньмо на справу, виходячи з того, що Еріка каже правду. Ти колись станеш першокласним адвокатом, ручуся!

— Гаразд! — кивнула Карла. — Вона впевнена, що то був чоловік, а не жінка?

— Майже… Щоправда, людина була вдягнена в безформний комбінезон, але вона не мала сумніву.

— Чудово! Отже, поруч з тілом Марі Саннторв лежав закривавлений чоловік, і це був не поліцейський патрульний, який прибув на місце злочину. Які можливі пояснення? Ще одна жертва?

— Куди ж він тоді подівся? — запитав я.

Карла знизала плечима.

— Він був поранений, але не мертвий. Непритомний. За якийсь час отямився і, заточуючись, мов у тумані, вибрався з будинку.

— Що далі?

— А далі — вмер… Впав у воду або досі десь валяється у лісі.

— Ні, — заперечив я. — Якщо він зазнав таких важких поранень, що вмер від них, за ним залишились би криваві сліди, а їх не було ні всередині. Ні надворі. У кімнаті кров лише чотирьох жертв.

Клара кивнула.

— Отже, він не був поранений. А якщо вбивця вистрелив у нього, однак промахнувся? Чоловік вимазав кров’ю обличчя, щоб врятувати собі життя… Є приклади, що люди виживали в такий спосіб.

— Є, — погодився я. — Але у випадку великого побоїща, а не з чотирма жертвами в одній кімнаті. Хай там як, та вже два моменти спростовують твої припущення. По-перше, убивця жодного разу не промахнувся. Кожну кулю знайшов і дослідив високоповажний Ейвінн С. Гансен з Кріпоса.

— А, по-друге?

— А, по-друге… Той, що вижив, міг би згодом стати свідком.

— Отже, там лежав убивця… Ти так вважаєш, хіба ні? — підсумувала Карла.

— Саме так! Лише це має сенс в моїй голові. Усі решта пояснення притягнені за вуха.

— Погоджуюся, — знову кивнула Клара.

— Справді?

— Так, за умови, що той чоловік, дійсно, існує.

— Це головна передумова, — сказав я. — І все ж я не знаю, як ми можемо довести нашу гіпотезу. Ми ж не слідчі!

— Не слідчі, але ми дуже розумні, — раптом запалилася Карла. — Не менш за поліцію.

— Ніякого сумніву! — усміхнувся я.

— Чому вбивають людей? Які у вбивць мотиви?

— Жадібність. Або ненависть. Або кохання…

Карла здивовано глянула на мене.

— Кохання?

— Ревнощі є формою кохання, не погоджуєшся? Між ненавистю і коханням пролягає дуже тонка межа. Більшість убивств скоюють близькі. Чоловіки вбивають дружин, батьки — своїх дітей, діти — своїх батьків. Родина — те місце, де ми повинні б мати затишок і безпеку, але так буває не завжди. Деякі сім’ї схожі на казани з щільними накривками, де вариво кипить під високим тиском. Надто часто я такі бачив. Достатньо незначної дрібниці, і вони вибухнуть.

— Знаю… — Клара затнулася, ніби хотіла ще щось додати, але передумала.

— Однак тут треба забути про родинну компоненту, бо це знову приведе нас до Маґнуса, — сказав я.

— Ну, так, причини для ненависті можуть мати не лише родичі, — погодилася Карла. — Проблема в тому, що ми досі нічого не знаємо про цих людей. Хіба лиш те, що вони померли страшною смертю.

— Твоя правда… Треба довідатися більше. Але тепер мені треба попрацювати з іншими справами, мушу замість Сюнне написати відповідь на поданий позов.

Завжди непросто вникнути у справу, яку веде хтось інший, але я впорався і зробив усе, як треба. Наприкінці робочого дня послав Сюнне смс-ку:

Дякую тобі за ніч. Я надіслав відповідь у справі спадщини. Як твої справи? Коли повертаєшся? X Мікаель.

Сюнне відписала аж через кілька годин, коли я позіхав перед телевізором, дивлячись фільм, який увімкнув не від самого початку, а тому ніяк не міг вловити, про що в ньому йдеться. Сюнне подякувала за допомогу, повідомила, що вона ще прибирає і пакує речі, завтра зустрінеться з ріелтором, а так все нормально, дякую. Я відчув розчарування від її відстороненого тону.

На екрані крупним планом виринуло жіноче обличчя з заплющеними очима. Хто вона чи яке значення мала в сюжеті фільму я не пригадував, але жінка була вродлива. Я думав про Сюнне, про її обличчя, коли ми кохалися. У кімнаті було темно, важко роздивитися емоції, але добре пам’ятаю, як вона сіла зверху на мене, і тієї миті, коли я увійшов у неї, заплющила очі.