За браком доказів - Кріс Тведт

Оце я пам’ятаю.

Не встиг я наступного ранку сісти за свій стіл, як до кабінету ввірвалася Карла.

— Ти запізнився! — крикнула вона з порога майже звинувальним тоном.

Я глянув на годинник.

— Та це скоріш ти прийшла надто рано. Що сталося?

— Дві новини! Ти щось вчора казав про те, що в родині всі померли. Це наштовхнуло мене на одну думку, я поговорила з однією своєю подругою, яка працює в конторі судових приставів. Крім Маґнуса, серед найближчих родичів є ще Конрад Еспесет. Він син покійної сестри Сюсанне Саннторв, тобто, двоюрідний брат Маґнуса.

— Нам щось відомо про цього Конрада? — поцікавився я.

Карла вмостилася на підвіконні.

— Лише те, що я знайшла в інтернеті. Він художник — скульптор.

— Відомий?

— Важко сказати… У тому світі я мало кого знаю, але мав принаймні кілька виставок.

— Поясни, чому нас повинен зацікавити Конрад Еспесет? — запитав я, відсьорбуючи з горнятка каву.

— Бо може трохи розказати про родину Саннторвів. Він же їхній родич!

— Твоя правда! Треба з ним поговорити. А яка друга новина?

— Сусід, Еспен Твайт, який останніми роками не раз судився з Сіваертом Саннторвом.

— Якби сусідських сварок було достатньо для вбивства, то вже давно вигинула б половина населення Вестланна.

— Багаторічні конфлікти можуть розростися до загрозливих масштабів, — заперечила Карла. — Якщо я добре пригадую, багато років тому в Сотні сталося подвійне вбивство, сусід убив літню пару, бо вони тривалий час дратували його.

Сенс у тому був.

— Дай мені ще випити трохи кави й поїдемо!

— Просто зараз? — здивувалася Карла.

— Чом би й ні. Ліпше залагодити все відразу, доки ми ще встигаємо надіслати рахунок витрат у суд. Тієї миті, коли Ґабріеллє ухвалить рішення про припинення справи, буде вже пізно. До того ж, я сьогодні не маю жодного бажання копирсатися у паперах. Сприйматимемо це як прогулянку.

Конрад Еспесет мешкав у колишній автомайстерні в Гільхє, приблизно за двадцять хвилин їзди на північ від Берґена. Зранку було сіро і хмарно, але тепер хмари потроху роздиралися, стало тепліше. Ми поставили авто й рушили через подвір’я, захламлене автомобільним шротом, старими велосипедами, поламаними пральними машинками, там валялися рулони металевої сітки-огорожі, в іншому місці — іржавий плуг та ще купа різних предметів, призначення яких я не знав.

— Більше схоже на ятку лахмітника, ніж на ательє художника, — промовив я.

Відсувні двері були прочинені, ми ввійшли до просторого приміщення, яке здавалося темним після яскравого сонячного світла. Коли очі призвичаїлися, я побачив навколо скульптури. Ми проходили повз дивні, фантастичні фігури, склепані з металобрухту, деталей машин, — абстрактні й конкретні водночас.

У глибині ангару відчинилися двері, з них вийшов чоловік, на ходу затягуючи пасок на штанах. Можливо, був у туалеті. Він кивнув, зміряв нас поглядом, ані приязним, ані ворожим, лишень зацікавленим.

Я відрекомендувався.

— Адвокат? Отже, ви не мистецтво прийшли купувати! — сказав він.

— Я про це ще добре подумаю, — промовила Карла, погладжуючи рукою щось схоже на покруч собаки й людини — з гострих ікл скрапувала чорна олива, ніби істота шматувала мертві машини.

Чоловік з зацікавленням глянув на неї.

— Вам подобається, га?

— Так, — відповіла Карла. — Але я не маю для них місця.

— Завжди можна позбутися кількох садових гномиків, — порадив Конрад Еспесет.

Карла засміялася.

— Я так і вчинила б, якби мала сад.

— Ми можемо десь поговорити?

Конрад наморщив чоло, мовби від роздратування, що його урвали, а тоді кивнув.

— Можемо на задвір’ї.

Контраст з машинним двором перед ангаром був разючий. Чотири плетені стільці й недавно змайстрований дерев’яний стіл стояли в затінку бузку. По стіні вилися троянди, перед нами відкривалася панорама зелених лук, а вдалині купалися в сонці гірські вершини острова Остерьой.

Ми сіли. Я з Карлою — по один бік столу, Конрад Еспесет — по другий. Конрад аж ніяк не вродливий, але навіть я помітив його особливе випромінення. У ньому нуртувала якась особлива життєствердна сила. У сірій футболці й вузьких джинсах, він сидів, недбало відхилившись на спинку стільця і схрестивши сильні засмаглі руки. Я знав, що йому двадцять сім років, але на вигляд він був старшим, більш зрілим.

— Отже, ви адвокат? — запитав він, відверто розглядаючи Карлу.

— Так!

— Не схожа на адвоката.

Ці слова роздратували Карлу.

— А на кого схожа?

— На звичайну людину.

— І що це означає? — Карла звела догори брови.

— Тут гарно, — урвав я їхню суперечку, яка загрожувала перерости в непотрібну нам сварку. — Ваша власність?

Конрад перемкнув свою увагу на мене.

— Ні, винаймаю у товариша за малі гроші. Інакше не дав би собі фінансово ради. На мої забавки потрібно багато місця.

— О, так, з мистецтва не завжди легко прожити, — погодився я.

— Та в мене все добре. Існують стипендії, за необхідності, підробляю. Але, здогадуюся, ви прийшли не розпитувати, як виживають художники. То чим завдячую?

— Я — адвокат Маґнуса Саннторва.

Конрад вражено витріщився на мене.

— Маґнуса? Направду?

— Ви, як я розумію, останній живий