За браком доказів - Кріс Тведт

— Цілком можливо, однак лише ви позивалися проти нього в суді.

Еспен Твайт примружився до неба, не квапився відповідати.

— Та ж тільки мій хутір межує з Саннторвом!

— Отож непорозуміння стосувалися меж?

— Той чоловік був нечесний, — почав розповідати Еспен. — Якщо з’являлася хоч найменша зачіпка для сварки, він сварився. Він пересував межові мітки, переставляв стовпці огорожі, крав тюки з сіном, ставив шлагбаум із замком на спільній для всієї громади лісовій дорозі. Ви ж не подумайте, що, окрім спорів, які дійшли до суду і які я виграв, не було ще й купи інших конфліктів. Уже й з ліку збився, скільки за останні двадцять років викинув грошей на адвокатів через цього біснуватого. Ледь не розорився!

— На полювання ходите?

— Що за дивне питання?

— То полюєте чи ні?

— Так, полюю.

— На оленів?

— Так… І на косуль.

— Отже, умієте стріляти?

— Я вправний стрілець. Кілька разів брав участь у змаганнях. Одного року ледь не потрапив у фінал, — Еспен Твайт вийняв з задньої кишені штанів папушу тютюну, старанно скрутив цигарку й припалив. — Але я не стріляв у Сіверта Саннторва, якщо ви на це натякаєте. Не те, щоб ніколи не думав про це… світ став би лише ліпшим без нього. Але в житті не заподіяв би нічого лихого Сюсанне чи бідолашній дівчинці, Марі.

— Чому ви називаєте Марі бідолашною дівчинкою?

Еспен віддув губи, видмухнув сизий дим.

— Хіба ніколи не помічали, що дівчата обирають собі за мужа чоловіка схожого на батька? Марі знайшла собі таке ж лайно, як її батечко. Кілька років тому навіть перебувала в кризовому центрі.

— Знаєте, як звати чоловіка Марі? — запитала Клара.

Еспен Твайт похитав головою, востаннє затягнувся цигаркою і загасив її в порожньому квітковому горщику на східцях.

— Зеленого поняття не маю! Не певний, чи вони були одружені, просто співмешкали. Одного разу фацет приперся в Саннторв, і то було його великою помилкою. Сіверт був захланний в усьому. Якщо хтось і мав право здійняти руку на Марі, то лише він.

— Що тоді трапилося?

— Чув, що фацетові добряче дісталося, і його вигнали назад, до міста, утришия.

— Коли це було?

— Та вже й не пригадую. Чув такі плітки в селі, сам не бачив. Десь торік…

— І що ти думаєш? — запитав я Карлу, коли ми сіли в авто.

— Про Еспена Твайта? Не вписується в образ масового вбивці. Ані тобі прихованої винуватої міни, ані найменшого хвилювання від твоїх запитань.

— Погоджуюся, але як так сталося, що поліція не зацікавилася ним? Чи Еспена Твайта хоч допитували? Мені жодного разу не потрапляло на очі його ім’я в матеріалах справи.

— Та ні, є… Допит на менше, ніж пів сторінки. Він сказав, що того вечора нічого не бачив і нічого не чув.

— А співмешканця Марі допитували?

Карла похитала головою.

— Про це мені нічого не відомо. Ані сліду в документах.

— Яке недолуге розслідування. Вони такі були певні, що впіймали злочинця, що навіть елементарної роботи не виконали.

— Я ж тобі казала!

— Не треба зловтішатися! Це тобі не личить!

— Знаю, але не можу стриматися!

Ми їхали, поринувши в комфортну мовчанку, мовчки проминули з’їзд до хутора Саннторв, почали підніматися стрімким схилом від озера.

— Отам, ліворуч, живе Сіґне Гансен, — раптом урвала тишу Карла. — Мати Еріки, — додала вона.

— Звідки знаєш?

— Поґуґлила, коли ми довідалися про роль Еріки в цій справі.

— Молодець!

А сам подумав, що ніколи не був таким прискіпливим до дрібниць, як Карла.

Я перемкнувся на другу швидкість, сповільнив рух, глянув на коричневий будинок, який прозирав крізь дерева і раптом, на догоду несподіваному імпульсу, завернув у двір.

— Що ти надумав? — запитала Карла.

— Дай мені одну хвилинку.

Я відчинив дверцята авта, вийшов на подвір’я, роззирнувся. Будинок зовсім простенький, типова будівля сімдесятих років, ні розкішна, ані вбога, добре доглянута, з гаражем, прибудованим до побіленої вапном кам’яної огорожі. Звідси, крізь стовбурці беріз, видно було відблиски на гладіні озера Ренншьо. З вікна вітальні, певно, відкривається чудова панорама. Двері гаража замкнені, тож не знати, чи є хтось удома. Я піднявся трьома сходинками на ґанок і подзвонив. Вичекавши трохи, припав обличчям до віконця у дверях. Крізь вузьку шибку було видно дзеркало й комод. Праворуч від комода стояли чобітки на високих підборах, коричневі чоловічі черевики й рибацькі ґумаки.

— Навіщо туди ходив? — поцікавилася Карла, коли я повернувся до авта.

— Та просто так, — відповів я. — Подумав, що Еріка, можливо, оселилася у матері, хоча їхні стосунки, як мені здалося, не такі вже й безпроблемні.

— У дівчат не буває безпроблемних стосунків з матерями, — буркнула Карла.

Я мигцем глянув на неї, але вона відвернулася до вікна.

— Чому так складається, як гадаєш?

— Не знаю… Можливо, матері заздрять рідним донькам.

Це були найсокровенніші слова, які я досі чув з уст Карли. Та я не встиг нічого запитати, бо Карла мовби струсила з себе думки.

— Тобі треба поговорити з Маркюссеном, — сказала вона без ніякого переходу.

— Знаю! Але це зачекає до завтра. Зараз я