За браком доказів - Кріс Тведт

— Поки не маємо підтвердження. Усі в Далгаймі чули й знають, що чоловіки помахали кулаками, але знайти свідків нам не вдалося. Можливо, то просто плітки.

— А про Марі що довідалися? Сусід казав, що вона багато разів потрапляла до кризового центру.

— Це правда, — кивнув Маркюссен. — Але, окрім самого підтвердження про її перебування там, ми мало чого добилися. Працівники дуже серйозно ставляться до дотримання конфіденційності.

— Гаразд… Те, що вона там перебувала, уже свідчить про існування якогось «екса» з геть не сумирним характером.

Маркюссен хмикнув. Я потрактував той звук за згоду.

— А Еріка? Ви її знайшли?

— Ні, не знайшли. Я попросив патрульних уважно видивлятися її на вулицях і вжив заходів для отримання доступу до її банківських рахунків і телефонних дзвінків.

— Навряд чи цього достатньо.

— Це все, на що я спроможний на цей момент.

Тиснути на Маркюссена не було сенсу. Якщо він сам попросив мене зустрітися, то це вже доказ, що зробив усе, що було йому під силу.

— Добре, дякую за брифінг, — усміхнувся я.

Юганна Валвік сторожко дивилася на мене. Вона була повненька, невисокого зросту, з чистою шкірою й білими зубами.

— Ну, я не певна, — відповіла жінка на моє запитання, чи можна увійти. — Якщо це стосується Еріки, то я вже розмовляла з одним слідчим.

— Не зашкодить порозмовляти ще й зі мною. Я не займу багато часу.

Юганна Валвік відчинила двері й провела мене до крихітної вітальні, прибрала з фотеля якийсь одяг, запросила сісти.

— Вибачте за безлад, — сказала вона зовсім не вибачливим тоном.

— Це я привіз до вас Еріку кілька днів тому, — мовив я.

— Знаю, Еріка розповідала, — кивнула Юганна. — Мушу визнати, мене нівроку приголомшило її прохання пожити в мене якийсь час.

— Приголомшило? Ви ж подруги!

Жінка прикусила губу.

— Ну, так… Але після того, як вона захворіла, ми рідко спілкувалися… — Юганна на мить затнулася. — Ви, певно, знаєте, вона давно хворіє.

— Знаю, звичайно.

— З нею стався нервовий зрив чи щось таке. Не питайте, що саме… Вона нічого не хотіла розказувати. Я намагалася її розговорити, але щоразу натикалася на глуху стіну. Еріка виразно давала зрозуміти, щоб я не нав’язувалася їй зі своєю допомогою. То я й перестала нав’язуватися.

— Зрозуміло… Еріка недовго тут побула?

— Не подумайте, що я їй була нерада. Просто вона пішла собі геть. Одного разу я повернулася з роботи, а її вже й слід простигнув.

— Ніякої записки не залишала? — запитав я, окидаючи оком безлад у кімнаті.

— Ні, точно ні. Звісно, мені було трохи образливо, але я подумала, що вона повернулася додому.

— Якою вона була, доки жила у вас?

Юганна замислилася.

— Наче відсутньою… Куди й поділася її колишня балакучість!

— Може, наляканою?

— Не в перші дні, а потім ставала дедалі неспокійнішою, нервувала.

— Як гадаєте, була на те якась причина?

— Точно не можу сказати, але одного разу, пополудні, вона пішла на закупи, а коли повернулася, була неймовірно збуджена. Я запитала, що сталося, а вона відповіла — «нічого». Але я бачила, що це неправда. А наступного дня вона зникла.

— Еріка не давалася чути?

— Відтоді — ані звуку!

— Вона має іще друзів, яких я міг би розпитати про неї?

Юганна Валвік рішуче похитала головою.

— Ні! Колись у нас була невелика компанія, п’ятеро-шестеро друзів, які трималися разом, але я знаю, що вона не підтримує з ними контакту.

— А друзі дитинства?

— Мені здається, у неї нікого не було. Принаймні ніколи не розповідала.

— Дякую за поміч, — сказав я, встаючи з фотеля. — Може, її матір знає більше, поговорю ще з нею.

Юганна Валвік провела мене до дверей.

— Дуже б здивувалася, — зронила вона.

— Чому?

— Еріка дуже погано ладнала з матір’ю. Іноді навіть мені здавалося, що вона її ненавидить.

— Ненависть — дуже сильне почуття.

— Я знаю… — Юганна знову прикусила губу. — Але таке складалося враження.

Щоразу, як я їздив до Далгайма, дощило й висів туман, а околиці здавалися такими безбарвними, наче намальовані простим олівцем. І нарешті той край показався мені іншим боком. День купався в теплому сонячному промінні, гірські схили буяли зеленню. Якби не моя стурбованість, я б неодмінно насолодився поїздкою.

Мене мучило, що всім було байдуже до зникнення Еріки. З одного боку, нічого дивного. Для причетних вона була завадою, асоціювалася з потенційним скандалом, який ставив під загрозу роботу й кар’єру, і водночас не мала суттєвого значення для самої кримінальної справи, але ж ніхто не розмовляв з нею особисто. Ніхто з них не бачив страху й паніки в її очах, коли Еріка розповідала, що за нею хтось стежить, що хтось її переслідує; ніхто з них не сидів поруч з нею за кухонним столом і не слухав її оповіді про побачене у вітальні Саннторвів.

Я не мав жодних зобов’язань щодо Еріки Гансен. Вона не була моєю клієнткою, ми не родичі й не друзі. Ба гірше, вона покалічила мене — шрам на долоні досі свербів, — та саме до мене вона прийшла, налякана, не знаючи, де сховатись.