Адвокат негідників - Джон Гришем

— Першим застрелили його пса Спайка, — починаю я, — 12-річного жовтого лабрадора, який заснув на своєму місці у кухні. Що такого зробив Спайк, щоб його вбили? Нічого, просто він опинився в тому місці у неправильний час. Чому вони вбили Спайка? Вони намагатимуться відповісти на це питання однією зі своїх стандартних відмазок. Розказуватимуть, що Спайк на них напав, так само як і всі інші собаки, яких вони вбили в ході вторгнень до приватних помешкань посеред ночі. За останні п’ять років, пані й панове, наші відважні спецпризначенці вбили принаймні тридцять невинних собак у цьому місті — від старих псів до маленьких цуценяток — які не робили нічого надзвичайного.

Позаду мене підводиться Чак Фінні:

— Протестую, Ваша Честь. Релевантність. Немає підстав вважати, що інші операції відділу спецпризначення стосуються цього випадку.

Повертаюся до судді іще до того, як він виголошує своє рішення, додаю:

— О, стосуються, Ваша Честь. Даймо можливість присяжним вислухати, як саме проходять ці операції. Ми переконаємося, що ці копи тільки й чекають, щоб натиснути на гачок і стріляти в усе, що рухається.

Суддя Пондер піднімає руку:

— Досить, пане Руд. Я відхилю протест. Це лише вступна промова, а не докази.

Правильно, та присяжні мене вже почули. Повертаюся до них:

— У Спайка не було шансів. Спецпризначенці одночасно виламали передні і задні двері, і вісім озброєних до зубів войовничих копів увірвалися до будинку Ренфро. На момент, коли Спайк міг підхопитися і гавкнути, він уже був мертвий, застрелений трьома кулями з напівавтоматичної гвинтівки, саме такої, якими озброєні спецпризначенці. І вбивства тільки почалися.

Роблю паузу, дивлюсь на присяжних — очевидно, на декого з них смерть собаки справляє сильніше враження, ніж решта подій тієї ночі.

— Вісім копів, вісім членів загону спецпризначення, усі споряджені і захищені краще, ніж будь-який американський солдат, який воював у В’єтнамі чи у Другій світовій війні. Бронежилети, окуляри нічного бачення, найсучасніша зброя, навіть чорна маскувальна фарба на обличчях для кращого ефекту. Але навіщо? Чому вони там опинилися? Я міряю кроками підлогу, ходжу туди-сюди перед боксом присяжних. Кидаю погляд на глядачів — усі місця зайняті. Помічаю шефа поліції в першому ряду, він дивиться на мене з ненавистю. Зазвичай у будь-якій справі, яка стосується поліції, вони розсаджують у перших двох рядах зо два десятки копів у поліцейській формі, щоб вони сиділи, склавши руки, і свердлили присяжних поглядами. Однак суддя Пондер на це не пішов. Я подав клопотання не впускати до судової зали копів у формі, і він його задовольнив. Восьмеро хлопців-спецпризначенців перебувають у кімнаті свідків і всього цього не бачать.

— Причина неприємностей — сусідський хлопець, проблемна дитина на ім’я Ланс, 19-річний нероба. Ланса цілком можна назвати безробітним, та ніяк не незайнятим. Він заробляв чималі гроші, незаконно продаючи наркотики, переважно таблетки екстазі. Він був достатньо розумним, аби не тинятися по вулицях, тож Ланс використовував інтернет. Але не той інтернет, який ми з вами знаємо. Ланс жив у каламутному забороненому світі дарквебу, місця, про яке не знають ні Google, ні Yahoo, ні будь-який інший відомий пошуковик. Два роки Ланс купував і продавав таблетки через дарквеб, аж тоді виявив, що бездротовий роутер Ренфро не був захищений. Для такого тямовитого хлопця, як Ланс, під’єднатися було нескладно. Цілий рік Ланс купував і продавав екстазі, використовуючи бездротову систему Ренфро, а вони, ясна річ, і гадки про це не мали. Однак наша справа не стосується обігу наркотиків, тож не дайте ввести себе в оману. Йдеться про гігантську помилку нашого департаменту поліції. Слідчі штату, які підбиралися до онлайн-наркоторгівців, натрапили на IP-адресу Ренфро. Не маючи інших доказів, фактично не провадячи розслідування, вони взялися готувати засідку. Вони отримали два ордери: ордер на арешт Дуґа Ренфро і ордер на обшук його будинку.

Тут у мене пауза, я відпиваю ковток води. Я ще ніколи не чув такої тиші в судовій залі. Усі погляди прикуті до мене. Усі вуха ловлять кожне моє слово. Повертаюсь до боксу присяжних, спираюсь на трибуну, ніби веду безтурботну бесіду із власним дідусем.

— А тепер згадаймо минулі дні, не такі вже й давні, згадаймо часи, коли роботу поліцейських виконували копи, які знали свою справу, які знали, як поводитися зі злочинцями, часи, коли поліцейські пам’ятали, що вони — поліцейські, а не «морські котики» так от — тоді, пані й панове, ордер на арешт був би виконаний кількома поліцейськими, які під’їхали б до будинку пана Ренфро у прийнятний час, подзвонили б у двері, увійшли в дім і повідомили б йому, що його заарештовано. Вони одягли б на нього кайданки, вивели, і зробили б це надзвичайно професійно. Інші кілька поліцейських з’явилися б із ордером на обшук і вилучили б комп’ютер пана Ренфро. За кілька годин поліція зрозуміла б свою помилку. Вони б довго вибачалися перед паном Ренфро і відвезли б його додому. А потім повернулися б до свого розслідування. Порівняйте це з тим, що коїться тепер. Тепер, принаймні у цьому місті й за цієї влади, поліція зненацька серед ночі нападає на звичайних законослухняних громадян. Поліція стріляє в них, у їхніх собак, а коли виявляється, що штурмом узято не той будинок, вдається до брехні і покривання винних. — Знову тривала пауза, я обходжу трибуну, проглядаю геть не потрібні мені нотатки і знову переводжу погляд на присяжних. Не можу сказати, чи хтось із них дихає. — Пані й панове, ми в цьому штаті маємо недосконалий закон, згідно з яким власник будинку, такий як Дуґ Ренфро, який відкриває вогонь по правоохоронцю, навіть якщо поліцейський увірвався не в той будинок, автоматично є винним. То навіщо морочитися з цією справою? Чому хтось просто не прочитає статут і