Зарубіжний детектив - Агата Крісті

Що ж до слова UNICUIQUE, то він дізнався, що воно не могло бути вирізане з газет, які приходили до парафії святої Анни. А це вже теж щось важило.

4

Три дні великої жалоби минули, і Лаурана подумав, що тепер уже не буде нетактовністю, коли він піде до превелебного каноніка Розелло і попросить у нього липневі 1 серпневі числа «Оссерваторе романо», в одному з яких ніби надрукована стаття про Мандзоні, конче потрібна йому для роботи. Канонік доводився дядьком дружині лікаря Рошо. Він дуже любив небогу, яка жила в нього аж до свого заміжжя. Великий каноніків будинок залишився спільною власністю численної родини. Двадцять років тому тут мешкали двоє його одружених братів зі своїми дітьми та ріднею, цілий клан з дванадцяти душ, і на чолі цього клану стояв сам канонік, тринадцятий мешканець дому. Смерть і численні шлюби забрали дев'ятеро душ, залишилося четверо: канонік, дві його невістки, небіж — ще неодружений адвокат Розелло.

Канонік був у ризниці: після служби скидав з себе ризи. Учителя він зустрів дуже привітно. Після десяти-хвилинного обміну милими речами мова зайшла про жорстоке вбивство, про доброту і шляхетність лікаря Рошо, про невтішне горе вдови.

— Моторошний злочин. І такий темний, загадковий, — сказав учитель.

— Ну, не такий уже загадковий, — заперечив канонік. Помовчавши, він сказав: — Бачте, бідолаха аптекар таки підгулював. Щоправда, про його походеньки не знав ніхто. Зауважте: спершу його попередили анонімкою, а потім убили — типовий спосіб помсти. А мій горопашний небіж пропав ні за цапову душу.

— Вам так здається?

— А які можуть бути сумніви? Адже грошових позовів аптекар не мав ні з ким. Це встановлено. Залишається любовний зв'язок. Чийсь батько, брат чи жених ображений у найкращих своїх почуттях ухвалює помститися. В сліпій люті він заодно вбиває й зовсім невинну людину.

— Можливо, й так, але я не зовсім цього певен.

— Не певні? Але певним, шановний учителю, можна бути лише в господі богу. Та ще в смерті. Звичайно, вичерпних доказів нема, але є факти, що підтверджують цю гадку. Перше: в листі аптекаря попередили, що він поплатиться смертю за свою провину, за яку саме, там не сказано, але анонімник думав, що аптекар, прочитавши листа, одразу згадає про свій лихий вчинок, хай навіть зроблений дуже давно. Отже, аптекарева провина або була така серйозна, що її з часом важко забути, або його вчинок мав місце в недавньому минулому і пов'язаний, сказати б, із поточними подіями. Друге: аптекар, як вам добре відомо, позаяк ви самі при цьому були, не захотів заявити в поліцію, а отже, він усе-таки побоювався, що розслідування викриє щось ганебне для його слави, не вельми сильно, але побоювався. Третє: не схоже, щоб родинне життя в аптекаревому будинку минало тихо і мирно…

— Припустімо… Але я міг би вам дещо заперечити. Перше: аптекар дістає листа з відвертою, неприкритою погрозою. І що ж він робить? Через тиждень дає ворогові чудову нагоду здійснити свою погрозу, подавшись на полювання, Ясно, що він не сприйняв анонімки серйозно, вважав її за жарт. Отже, ніякої провини ні в минулому, ні в теперішньому він за собою не відчував. Чи ліпше сказати так: оскільки погрозу все ж було виконано, та ще з такою жорстокістю, мимоволі постав здогад, що свій лихий вчинок аптекар зробив дуже давно, і така запізніла помста здавалася йому неймовірною. Щоправда, не можна відкидати й того, що незнайомця аптекар Манно образив зовсім випадково: необдуманий жест чи необережне слово, що вразило хвору, роз'ятрену уяву злочинця. Друге: ніхто з тих, що бачили листа, навіть і гадки не мав сприйняти його серйозно. Жодна людина. Містечко наше невеличке, тут, як не крути, а сховати любовну інтрижку або якийсь порок важко. Що ж до заяви в поліцію, то він справді відмовився її написати. Але саме тому, що листа він та його друзі вважали жартом.

— Можливо, ви маєте рацію, — сказав канонік, але по очах було видно, що він залишився при своїй думці. — О господи-всевидцю, пролий світло і яви нам істину в ім'я справедливості, а не помсти, — спишна промовив він.

— Будемо уповати, — озвався вчитель, і слова його пролунали як амінь. Потім він оголосив мету свого несподіваного приходу.

— Ви просите «Оссерваторе романо»? — перепитав канонік, радий, що такий безбожник, як Лаурана, потребує клерикального органу. — Так, я одержую цю газету і читаю, але зберігати… Я зберігаю журнали «Чівільта каттоліка», «Віта е пенсьєро», але не газети. Пошту приносить мені церковний сторож, приватні листи й газети я забираю потім додому. Після прочитання «Оссерваторе романо» та «Пополо» використовуються, так би мовити, для хазяйства. Ага, ось, — він дістав з газетної купи «Оссерваторе романо», — я візьму газету додому, одразу по обіді прочитаю, і сьогодні ввечері мої невістки чи служниця напевне загорнуть у неї щось або візьмуть розтопити плиту. Звісно, якщо тільки її газеті нема енцикліки, промови чи декрету його святості.

— Авжеж.

— Якщо вам потрібне ось це позавчорашнє число, — він подав згорнуту вчетверо газету вчителеві, — мені досить її зараз погортати. До газет я навіть не торкався — останній тиждень був справжнім пеклом.

Лаурана розгорнув «Оссерваторе романо» і як зачарований утупився в заголовок. Ось воно UNICUIQUE, достоту таке саме, як на звороті анонімки. UNICUIQUE SUUM — кожному своє. Гарний шрифт, літера Q з тонким хвостиком. Потім ідуть схрещені ключі, папська тіара і складене тим самим шрифтом NON PRAEVALEBUNT[16]. Кожному своє, і аптекареві Манно з лікарем Рошо також. Що за слово стояло після цього UNICUIQUE, яке та сама рука, що позбавила життя двох людей, вирізала з газети й приклеїла до листа? Слово «вирок»? А можливо, «смерть»? Шкода, що не можна знову глянути на листа, який нині зберігається серед секретних документів у жандармерії.

— Не соромтеся, — промовив канонік, — беріть це число, якщо вам потрібно.

— Як?.. А-а, дякую. Ні, ні, воно мені не потрібне. — Учитель поклав газету на стіл і підвівся. Він був збурений, і йому раптом став нестерпний цей запах старого дерева, прив'ялих квітів та воску, що панував у ризниці. — Вельми вам вдячний, — сказав він, подаючи руку, і канонік лагідно потиснув її, висловивши таким чином співчуття блудній вівці.

— До побачення, — промовив канонік на прощання, — маю надію, що ви колись усе-таки зайдете до мене.

— Залюбки, — відповів Лаурана.

Він вийшов з ризниці, перетнув безлюдну церкву. Палюче