Зарубіжний детектив - Агата Крісті

— Але ж я читав на звороті, — почав виправдовуватися викладач Лаурана.

Вахмістр згорнув аркушик навпіл.

— Вам теж треба було б роздивитися листа проти світла, — не без досади пробурмотів Лаурана.

— Не хвилюйтеся, ми зробимо все найкращим чином, — запевнив його вахмістр, не припиняючи диктування.

2

Двадцять третє серпня 1964 року для аптекаря Манно стало останнім щасливим днем на цьому світі. Як показала медична експертиза, до заходу сонця він дожив, цей висновок підкріплювався і мисливськими трофеями, якими були натоптані ягдташі аптекаря та лікаря Рошо: одинадцятеро кроликів, шестеро куріпок, троє зайців. На думку знавців, це була здобич за цілий день, якщо зважити, що місцевість не була мисливським заказником, багатим на дичину. Аптекар та лікар любили викладатися на полюванні, випробовуючи кмітливість хортів і свою власну. Тим-то вони завжди полювали удвох і уникали інших компаньйонів. Той щасливий день полювання вони також завершили разом, за десять ступнів одне від одного, аптекар був убитий пострілом у спину, а лікар Рошо — в груди. Їхню долю поділив один із хортів, що подався полювати разом з ними в райських кущах. Один з десяти собак, яких фармацевт узяв з собою: одинадцятого хорта, з кон'юктивітом, він залишив удома. Можливо, хоробрий собака кинувся на вбивців, а моя? е, його підбили з азарту чи кровожерності.

Як повелися під час драми інші дев'ятеро аптекаревих і двоє лікаревих собак, ніхто так і не дізнався. Відомо лише, що десь о дев'ятій вечора вони зімкнутою зграєю вдерлися до містечка з таким моторошним завиванням, що мешканці (а це виття, звичайно, почули геть усі) здригнулися від лиховісного передчуття. Валуючи і скиглячи, собачня щодуху помчала до комори, що її аптекар переобладнав для псарні. Там, перед зачиненими дверима, хорти завили ще голосніше, очевидно, щоб поділитися швидше із захворілим на кон'юктивіт псом трагічною новиною.

Ця пригода з собаками змусила місцевих городян засумніватися в розумних началах світотвору, щоразу, коли мова мовилася про собачу вірність, хто-небудь зауважував, що собак позбавлено дару мови несправедливо. А втім, на виправдання творця слід сказати, що коли б собаки зненацька й здобули навіть дар мови, вони одразу б оніміли, якби вахмістр карабінерів узявся їх допитувати, хто такі вбивці. Моторошну звістку про повернення собак сам вахмістр дістав лише опівночі, коли вже ліг спати. До світання він разом з кількома карабінерами та роззявами метушився на майдані, умовляючи псів показати йому місце, де вони покинули своїх хазяїв, і спокушаючи їх шматочками тельбухів. Проте собаки залишалися глухі й німі. На розшуки вахмістр карабінерів вирушив лише тоді, коли сонце підбилось уже височенько, спершу дізнавшись у дружини аптекаря про назву місцевості, куди могли двоє приятелів піти на полювання. Лише смерком, після такої днини, що не доведи господи, він наткнувся на трупи. Нічого іншого він не чекав. Відтоді, як він підхопився з ліжка, йому вже стало ясно, що автор анонімки, яку всі взяли за жарт, здійснив свою погрозу.

Халепа була чимала, найбільша за три роки служби вахмістра карабінерів у цьому містечку. Подвійне вбивство, та ще й обидві жертви — чесні, добропорядні, шановані люди з високим становищем у суспільстві і з впливовою ріднею. Аптекарева дружина, дівчиною — Спано, доводилася правнучкою Спано, увічненому в бронзі на майдані, лікар Рошо також був сином відомого окуліста професора Рошо, а його дружина — небогою протоієрея і сестрою адвоката Розелло.

Чи треба говорити, що з головного міста одразу примчали полковник і комісар, що командував летючим загоном поліції? Слідство очолив, за повідомленням газет, сам поліцейський комісар у тісному співробітництві з карабінерами. За його розпорядженням — діло нехитре — одразу було заарештовано тих, хто мав неприємності із законом, окрім банкрутів та лихварів, інакше за ґратами опинилося б пів-містечка. Проте через сорок вісім годин усі арештовані були звільнені з-під варти. Слідство велося навмання, нічим не могли підсобити навіть інформатори поліції. Тим часом лаштувалися до похорону, ховати збиралися з помпою, беручи до уваги видатне становище застрелених та їхньої рідні і величезний відгомін, викликаний кривавою драмою: по вбитих плакали всі городяни. Останні проводи поліція вирішила зафіксувати для потемків і слідчих кінокамерою, похоронну процесію знімали цілком секретно, настільки секретно, що на обличчі кожного, хто потрапив у кадр, виразно читалося: не тратьте сили, друзі мої, я людина чесна, порядна, ні в чому не винна і завжди підтримував найкращі стосунки з жертвами.

На зігнутих плечах найміцніших і найвідданіших клієнтів пливли дві масивні горіхового дерева домовини, оздоблені бронзою, а за трунами сунули аптекареві друзі, обговорюючи анонімку і копаючись у минулому небіжчика Манно. При цьому вони не забували оплакувати і бідолашного лікаря Рошо, той взагалі пропав ні за цапову душу, погодившись піти з аптекарем на полювання по тому, як напарник одержав анонімку. Адже при всій пошані до аптекаря не можна не визнати однієї обставини, а саме: якщо страшну погрозу було втілено в життя, значить анонімник мав якісь мотиви для кривавої розправи, хай навіть безглузді, сперті на дрібному, давно забутому, незумисному вчинку чи, точніше, провині аптекаря. До того ж у листі говорилося цілком чітко: «За вчинене тобою тебе чекає смерть». Отже, якогось огріху, хоча б давнього і дріб'язкового, аптекар таки допустився. А з другого боку, дарма нічого не робиться, і вбивати з доброго дива людину, та ще в даному разі геть-то невинного лікаря Рошо на додачу, ніхто не стане. Зопалу, щоправда, можна убити за обгін автомобіля, за недоречний жарт. Але дане вбивство було вчинено із заздалегідь обдуманим наміром, холоднокровно, очевидно, щоб помститися за кривду, з числа тих, які з часом не лише не забуваються, а ятрять душу що більше. Звісно, серед людей є й божевільні, яким може прибандюритися, що хтось невідступно копає для них яму. Але хіба цей злочин нагадує вибрик божевільного? Крім того, в цьому випадку божевільних мало бути двоє, і важко повірити, щоб двоє божевільних могли умовитися між собою заздалегідь. А що вбивць було двоє, це поза всяким сумнівом. Хто ж бо наважиться піти одинцем проти двох озброєних мисливців, та ще в той момент, коли вони взяли напереваги рушниці; стрільці з них чудові, вправні, як стрельнуть, не схиблять. І все ж, бий його лиха година, навіщо присилати анонімку? В чому глузд такого попередження? А що якби аптекар, згадавши про свій гріх (а він не міг бути безгрішний) або просто злякавшись, відмовився піти на полювання? Тоді б усі проекти убивць провалилися.

— Лист, —