Зарубіжний детектив - Агата Крісті

проміння сонця заливало майдан. Учитель ішов і думав, що в церкві і в ризниці почуваєш себе набагато ліпше. І тут на думку йому спала іронічна метафора. Атож, на-рох і канонік, кожне по-своєму, почували себе дуже добре. А втім, якщо вірити чуткам, обидва вони однаково тішилися життям, а різниця була лише зовнішня. Охоплений несвідомим марнославством, Лаурана намагався думати про що завгодно, тільки не про свою поразку. Адже аби йому й пощастило дізнатися, з якого числа «Оссерваторе» вирізане фатальне UNICUIQUE, як дошукатися, куди ділася газета з канонікового дому. А сам канонік, його невістки, небіж та служниця ніяк не можуть бути причетні до злочину. Якщо зважити на те, яка доля чекала «Оссерваторе» по тому, як його сторінки перебігав велебний канонік, можна уявити, що читачів, котрі зберігали всі числа газети, як капелан церкви святої Анни, — один-другий, та й край. Можливо, випадково, у вигляді загортки один номер чи навіть обривок газети потрапив до анонімника (до вбивці). До того ж у районному центрі «Оссерваторе романо» продається в усіх кіосках, і будь-хто, випадково чи з певним наміром, міг купити цю газету.

Власне, не зваживши на це UNICUIQUE, поліція вчинила вельми мудро. Ну що ж, на помилках учаться. Шукати голку в копиці сіна справді марна затія, та ще як знаєш, що вона не має вушка, щоб можна було просилити в нього нитку пошуків. А він дав собі захопитися одною однісінькою деталлю. В усьому містечку газету передплачують лише двоє людей. Це ж точний доказ, пряма вказівка для слідства. І цей дороговказ завів у сліпий кут.

Щоправда, поліції з її сигарним недопалком теж нічим крити. Експерти визначили, що сигара марки «Бранка», а курить цю марку лише комунальний секретар, той, хто поза всякою підозрою, та ще й не місцевий, він ледве шість місяців як приїхав до містечка.

«Оссерваторе романо» і сигара «Бранка» варті одна одної, — сказав собі Лаурана. — Хай поліція ганяється за своєю сигарою, а ти постав хреста на газеті».

А проте вдома, поки мати подавала обід, він занотував на аркушику паперу: «Той, хто скомпонував листа, вирізаючи слова з «Оссерваторе», а) купив газету в районному центрі з наміром збити слідство з правильного сліду цим підступним викрутом, б) наткнувся на цю газету випадково, він навіть не задумався, що це католицька газета, в) настільки призвичаївся скрізь бачити цю газету, вважати її такою самою, як і всі інші, що не врахував особливостей набору і вельми обмеженого, майже професійного кола читачів». Лаурана відклав ручку, перечитав написане, потім пошматував аркушик на дрібне шмаття.

5

Паоло Лаурана викладав у класичному ліцеї районного центру італійську мову та історію. Ліцеїсти вважали його за людину дивацьку, але путящу, а їхні батьки — за путящу, але дивацьку. Слово «дивацький» у розумінні як синів, так і батьків, означало, що учитель дивак, але не маніяк, його дивацтва не вражали нікого і давалися взнаки нерізко, в нешкідливій формі. А проте саме ці дивацтва перешкоджали учням віддати належне його розуму й обдарованості, а їхнім батькам — схилити словесника якщо не до поблажливості, то принаймні до справедливості в оцінках (чи варто казати, що нині перевелися учні, які заслуговують того, щоб їх зрізати на іспиті?). Історик був делікатний і сором'язливий до такої міри, що в розмові починав затинатися. Здавалося, якщо дати йому якусь пораду, то він неодмінно нею скористається. Але всі з досвіду знали, що за його ґречністю таїлася тверда переконаність і непохитність висновків. Всі дружні поради влітали йому в одпе нухо й одразу вилітали в друге.

Цілий навчальний рік минав для нього в поїздках з містечка до районного центру і назад. Він виїздив з семигодинним автобусом і повертався о другій. Пообідній 4&с він присвячував читанню, готувався до уроків, а вечори проводив у клубі чи в аптеці. Додому він приходив годині о восьмій. Репетитором не наймався навіть влітку. В цей час він волів братися за літературну критику і друкував свої статті в журналах, яких ніхто з його земляків не читав.

Коротше, Лаурана був людиною чесною, старанною, статечною, одначе не мав особливо гострого розуму, а іноді до нього щось просто не доходило. Нерідко він байдужів до всього, ставав незбагненно дратівливим, але знав за собою цей гріх і нещадно ганив себе за нього. Не чужа йому була і прихована гоноровитість, самозакоханість і амбітність, бо він вважав (небезпідставно), що розумовим і духовним рівнем стоїть вище від своїх колег і саме тому як людина висококультурна зовсім самотній. Щодо політики, то всі мали його за комуніста, але це було не так. В особистому житті він, за поголоскою, став жертвою ревнивої та егоїстичної материнської любові, і це була правда. Уже на порозі сорокаріччя він ще грів у душі бажання завести роман з ліцеїст кою або з учителькою свого ліцею, які здебільшого навіть не здогадувалися про це. Але досить було одній із них відгукнутися на його несміливі залицяння, ніс він одразу холонув. Думка про матір, про її ставлення і про оцінку його обраниці, про те, чи зможуть ці жінки ужитися між собою, про можливу постанову однієї з них жити нарізно гасила його ефемерну жагу. Він починав цуратися дами серця, ніби вже набув гіркого досвіду подружнього життя, і його охоплювало почуття радості й звільнення. Можливо, він без усякого вагання, навмання, одружився б із жінкою, яку йому обрала б мати. Але для матері він був і залишався недосвідченим, простодушним хлопчаком, беззахисним перед людською злобою і житейськими труднощами, зовсім не дозрілим для такого відповідального кроку.

При такій вдачі і способі життя Лаурана не мав приятелів. Багато знайомих, але жодного приятеля. Наприклад, з лікарем Рошо вони разом училися в гімназії та ліцеї, але так і не потоваришували, навіть коли з університетським дипломом потрапили на роботу до одного містечка. Вони бачилися в аптеці чи в клубі, базікали, згадували однокласників чи перипетії шкільного життя. Кілька разів, коли слабувала або нудила світом мати, учитель запрошував лікаря до себе додому. Рошо оглядав стару синьйору, виписував рецепти і звичайно залишався випити кави. Вони знову починали згадувати якогось викладача чи ліцеїста, про яких уже давно і слух запав. Гроші за візит Рошо ніколи не брав, проте щороку на різдво Лаурана дарував йому гарну книжку, бо Рошо був книголюб і новинки читав. Але щирої прихильності між ними так і не виникло, їх об'єднували лише спільні спогади і можливість побалакати про літературні та