Зарубіжний детектив - Агата Крісті

— Чи казав вам чоловік, де саме він збирається полювати першого дня?

— Ідучи, він сказав, що вони з Рошо, мабуть, вирушать під Канателло, — відповіла аптскарева вдова.

Лаурана подумки тут же зазначив слово «мабуть»: виходить, аптекар і в останню мить не побажав відкрити секрет навіть власній дружині.

— А він нічого не казав вам про листа?

— Ні, не казав нічого.

— Очевидно, він не хотів вас хвилювати марно.

— Атож, — сухо, хоча не без ущипливості, промовила вдова.

— А втім, він думав, що це жарт, як і всі ми думали.

— Гарний жарт, — зітхнула вдова. — Жарт, який коштував йому життя, а мені доброї слави.

— Так, йому він, на жаль, коштував життя… Але ви… До чого тут ви?

— Як до чого? Хіба ви не чули, які розпускають про нас сороміцькі поголоски?

— Дурні плітки, — сказала синьйора Лаурана. — Плітки, яким не може повірити жодна розсудлива людина, якщо вона має бога в животі… — Але оскільки сама вона бога в животі не мала, то все-таки не втрималася: — Виходить, ваш чоловік — царство йому небесне — ні разу не викликав у вас підозр?

. — Ні разу, синьйоро, ні разу… Мою служницю змусили заявити, ніби я влаштувала чоловікові сцену ревнощів через цю… Ну, через оцю бідолаху, яка часто приходила до аптеки по ліки. Але якби ви знали, до чого моя служниця затуркана і темна. На саму згадку про карабінерів вона починає труситися. Вони змусили її сказати все, що їм було потрібно… А всі ці Рошо, Розелло… Навіть така свята людина, як наш канонік… Усі вони запевняють, що лікаря, хай йому земля пером, занапастили пороки мого чоловіка. Ніби ми тут не знаємо одне одного, не знаємо, що робить і думає кожний, чи спекулює він, краде або… — Тут вона затулила рота долонею, ніби й так сказала зайве. Глибоко зітхнувши, вона додала єхидно: — Бідолашний лікар Рошо, в яку родину він потрапив.

— Але мені здається… — спробувала була заперечити синьйора Лаурана.

— Повірте, ми тут знаємо одне одного як облуплених, — урвала її вдова Манно. — Ви, певна річ, займаєтеся своїми книжками та уроками, — дещо зневажливо промовила вона. — У вас нема часу цікавитися чимось іншим, але ми, — тут вона вдалася за підтримкою до старої синьйори Лаурани, — ми ж то знаємо!

— Атож, знаємо, — підтвердила та.

— А потім, ми ж з Луїзою, дружиною Рошо, вчилися в одному пансіоні… Ну, скажу я вам, це штучка!

«Ця штучка», за якою, як запевняла вдова Манно, водилося чимало пансіонних грішків, сиділа зараз напроти Лаурани в отіненій важкими шторами кімнаті, як це й личило дому, де панувала жалоба. Знаки жалоби впадали в очі скрізь, всі дзеркала були сповиті чорним крепом. Але найпереконливіше свідчила про жалобу карточка самого Рошо, збільшена до натуральних розмірів. Костюм і краватку покійника заретушував чорною тушшю фотограф з районного центру, бо за його естетичними та громадянськими уявленнями носити по собі жалобу повинні ті покійники, чиї портрети він збільшував. Гіркі згортки в кутику рота, втома, змішана з благанням у погляді надавали при світлі лампадки небіжчикові подоби мандрівного лицедія, обрядженого якоюсь марою.

— Ні, він не говорив мені про це, — відповіла Луїза Рошо на запитання, чи не знала вона, куди саме її чоловік вирушив на полювання. — Бо я, сказати по щирості, його мисливського запалу не схвалювала, та й напарник його мені не подобався. Звісно, я нічого не знала, але в душі моїй заронилося якесь передчуття, якесь томління… І недоля, на жаль, підтвердила мої найгірші побоювання, — з глибоким зітханням, майже із зойком сказала вона і піднесла до очей хусточку.

— Так розпорядилася доля. А долю хіба перехитруєш? — заявила, щоб підбадьорити вдову, синьйора Лаурана.

— Авжеж, так доля розпорядилася… Проте коли я згадую, які ми щасливі були, як спокійно, мирно, безтурботно жили, без усяких сварок… То, бог мені простить, мене охоплює розпука, страшенна розпука… безнадія…

Вона похнюпилася і зайшлася німими схлипами.

— Не треба так побиватися, не треба, — лагідно перебила її синьйора Лаурана. — Ви повинні покластися на волю господню, поділитися з ним своєю мукою…

— Так, сподіватися на велику Ісусову ласку, так радить і мій дядько, канонік. Подивіться, який гарний образок Христового духу він приніс мені!

Вона показала на малюнок, що висів позаду синьйори Лаурани. Стара обернулася. Вона відсунула стільця, ніби допустилася блюзнірства, послала рукою поцілунок святому образку і вигукнула:

— О святий Христовий дух — божа благостиня! Гарно, справді гарно! А який в Ісуса виразний погляд! — додала вона.

— Атож, цей погляд підбадьорює нас, сіромах, — погодилася синьйора Луїза.

— От, бачте, всевишній не відмовляє нам у своїй ласці, — промовила стара з тихою радістю. — А потім у вас залишилася втіха і надія в житті. Це ваша дочка, ви повинні подумати і про дочку…

— А я про неї тільки й думаю. Якби не дочка, я б не знаю, що собі заподіяла.

— А дочці відомо? — нерішуче запитала синьйора Лаурана.

— Ні, нічогісінько, ми від неї, безталанної дитини, все приховали. Сказали, що тато у відрядженні і незабаром повернеться додому.

— Але коли вона бачить, що ви одягнута в чорне, вона не цікавиться, чому, не пробує з'ясовувати?

— Ні. Вона навіть сказала, що мені личить чорна сукня і щоб я одягала її частіше…

Правою рукою вона піднесла до обличчя носовичок, білу хустинку з чорною торочкою, заходячись нестримними риданнями, а лівою обсмикала спідницю, яка одразу під критичним оком Лаурани знову піднялася над колінами.

Все ще схлипуючи, вдова промовила:

— І так буде завжди, тепер я завжди носитиму жалобу…

«Дівчинка має рацію, — помислив Лаурана. — Гарненька жіночка, і чорне вбрання їй страшенно пасує. А яка фігурна: при тілі і ставна, і скільки в ній солодкої млості й зграбності, навіть коли вона сидить, як мурована. Повновида, але це повнота не зрілої, вже змарнілої жінки, а радше юнки з темно-карими в золотистих цятках очима і рівними, білими, як сніг, зубами між розхиленими пухкими губенятами. Побачити б, як вона усміхається». Та ні, сподіванки, що таке диво може статися за таких сумних обставин, не було, та й розмови, які завела мати, аж ніяк не сприяли йому. А проте диво сталося, коли зайшла мова про аптекаря і про галантні пригоди, приписані йому поголосками.

— Сказати по правді, в нього є виправдання. Безталанна Лючія Спано вродою не вражала. Ми з нею виховувалися в одному пансіоні, вона й тоді була негарна, навіть гірша, ніж нині.

Вона усміхнулася, але одразу ira лице її знов лягла