Зарубіжний детектив - Агата Крісті

політичні події дуже докладно і в атмосфері взаєморозуміння. З іншими знайомими та сусідами і це було неможливо, адже всі мешканці містечка дотримуються крайніх правих поглядів, навіть ті, хто вважає себе соціалістом чи комуністом. Тим-то загибель Рошо стала ударом для вчителя, він зазнавав почуття порожнечі й болю, надто по тому, як побачив його труп. Смерть лягла на обличчя Рошо блідо-сірою маскою, яка поступово тужавіла в цьому спертому повітрі, в задушливому запахові прив'ялих квітів, воскових свічок і поту. Лице небіжчика повільно кам'яніло, а риси ніби зберігали тоскний подив і розпачливе бажання звільнитися від цієї кам'яної шкаралущі. Зате аптекаревому обличчю смерть надала урочистого й задумливого виразу, якого ніхто не помічав у нього за життя. Отож-бо буває не лише іронія долі, але й іронія смерті.

Все це разом узяте: загибель людини, з якою його пов'язувала радше не дружба, а давнє знайомство, смерть, побачена вперше з усіма її моторошними подробицями, хоча йому не раз доводилося бачити раніше смерть та небіжчиків, закриті і ніби навічно опечатані жалобною стрічкою двері аптеки, — все це вкинуло Лаурану в цілковитий розпач і прострацію, і він фізично відчував, як серце його то раптом завмирало, то починало калатати. Перебороти цю душевну тугу, принаймні так йому здавалось, допомогла гостра цікавість до того, які були мотиви злочину. Цікавість ця мала чисто абстрактний характер і зміцнювала його бажання розкрити згадані мотиви. Коротше, він ніби опинився в становищі того, хто почув у вітальні або в клубі головоломну задачу, яку задають одні кретини, і, що ще гірше, саме вони її і розв'язують. Причому він чудово усвідомлював, що це безглузда гра, марна трата часу, і все ж він почуває себе зобов'язаним розв'язати цю задачу і вперто сушить над нею голову. Проте йому навіть на думку не спало, що розв'язання задачі приведе, як це заведено говорити, винуватців на лаву підсудних, інакше кажучи, до торжества правосуддя. Лаурана був справжній громадянин, досить освічений, лояльний, прихильник законності. Але він з огидою відмовився б од усякої спроби розв'язати головоломку, якби знав, що відбирає хліб у поліції чи навіть мимоволі допомагає їй у розслідуванні.

В кожному разі цей стриманий, сором'язливий інтелігент, аж ніяк не сміливець, поклав собі піти ва-банк, та ще ввечері в клубі, коли там збирається мало не все містечко. Мова мовилася, як завжди, про злочин. І раптом Лаурана, звичайно мовчазний, бовкнув:

— Листа було складено із слів, вирізаних з «Оссерваторе романо».

Всі суперечки нараз стихли, запала розгублена мовчанка.

— Отакої! — озвався першим дон Луїджі Корвая.

Його вразило не відкриття нового доказу, а, скорше, нерозсудливість того, хто, заявивши про це, наражав себе на подвійний удар — поліції та злочинців. У містечку ще не траплялося такого прецеденту.

— Справді?.. Але, пробач, звідки ти дізнався? — запитав адвокат Розелло, двоюрідний брат дружини покійного Рошо.

— Я це зауважив, коли вахмістр карабінерів диктував аптекареві заяву до поліції. Якщо пам'ятаєте, я ввійшов до аптеки разом з ними.

— І ви сказали про це вахмістрові карабінерів? — поцікавився Пекорілла.

— Атож, я йому порадив добре вивчити листа. Він відповів, що так і зробить.

— А якщо не зробив, тоді що? — промовив дон Луїджі, полегшено і воднораз невдоволено від того, що відкриття виявилося не таким уже й небезпечним для Лаурани.

— Дивно, що вахмістр карабінерів нічого не сказав мені, — промовив Розелло.

— А може, цей доказ нічого не дав, — зауважив начальник пошти. — І, просяявши від раптового здогаду, додав: — Тим-то ви, виходить, і запитали у мене?..

— Ні, — відрізав Лаурана.

Нараз полковник у відставці Сальваджо, завжди готовий втрутитись, як тільки хтось починав висловлювати сумніви, підозри або критичні зауваження на адресу поліції, армії або карабінерів, велично підвівся і, звертаючись до Розелло, запитав:

— Поясніть мені, будь ласка, чому, власне, вахмістр мусив вам доповідати про ті чи інші докази?

— Як родичеві, тільки як родичеві однієї з жертв, — поквапився запевнити його Розелло.

— А-а, — протягнув полковник. Він уже був подумав, що Розелло, користуючись своїм політичним впливом, вимагає докладного звіту від вахмістра карабінерів. А проте, не зовсім задоволений відповіддю, знову наскочив на адвоката: — Повинен вам зауважити, що навіть родичеві вбитого вахмістр карабінерів не може повідомляти секретних даних незавершеного розслідування. Не може і не має права, а якщо він це зробить, то це буде серйозним порушенням, я кажу ще раз, серйозним порушенням службового обов'язку.

— Авжеж, авжеж, — сказав Розелло. — Але я думав — так, по-приятельському.

— У корпусу карабінерів нема приятелів, — підніс голос полковник.

— А у вахмістра карабінерів є, — не втримався Розелло.

— Вахмістри — це теж корпус, полковники — теж корпус і капрали — теж корпус…

Полковник увійшов у раж, голова у нього затрусилася. Члени клубу вже давно добре знали, що це симптом чергового нападу люті, яка нерідко охоплювала відставника.

Розелло підвівся, подав знак Лаурані, що хоче з ним побалакати, і вони обидва спустилися вниз.

— Старий дурень, — сказав він, як тільки вони вийшли надвір. — Ну то й що ти думаєш про цю історію з «Оссерваторе ромаио»?

6

Нічогісінько не сталося після його відвертого виступу тоді, в клубі. Особливого чогось він і не чекав: просто хотів перевірити, який ефект справлять його слова на кожного з присутніх. Одначе полковникове втручання звело все нанівець. Єдине, чого він домігся, то це кількох звірянь Розелло про перебіг слідства. Якби їх почув полковник Сальваджо, він би отетерів. Власне слідчі органи історичних успіхів не досягли, все зводилося до підозр про аптекареві таємні любощі.

Але навіть не доскочивши своєї мети, Лаурана підсвідомо відчував, що у завсідників клубу і надто у тих із них, хто зазирає вряди-годи до аптеки, можна дещо вивідати.

Одне йому було точно відомо: бажаючи бути першими і єдиними одвідувачами заповітного мисливського куточка, звичайно мисливці тримають у таємниці місце, куди вони збираються вирушити в день відкриття полювання. В містечку це давно стало традицією. Свою таємницю ревниво оберігали ті, хто збирався разом піти на полювання, в даному разі Манно та Рошо. Третьому вони повідомляли про леї дуже рідко, та й то під суворим секретом. Часто траплялося, що навмисно називали зовсім не те місце. Тому певним у тому, що його не послали фальшивим слідом, не міг бути ніхто, навіть якщо Манно і Рошо поділилися з ким-небудь своїми планами. Місце свого полювання Манно та Рошо могли назвати лише надійному, випробуваному приятелеві, та й то не зараженому мисливським азартом.

Супроводжуючи матір, яка вирушила провідати аптека-реву вдову та лікареву вдову, Лаурана поклав перевірити свої підозри.