Українська література » » Повний місяць - Андрій Анатолійович Кокотюха

Повний місяць - Андрій Анатолійович Кокотюха

---
Читаємо онлайн Повний місяць - Андрій Анатолійович Кокотюха
пояснити собі, чому зачепила невелика деталь.

Прізвище такого собі Волкова Ігоря Петровича особіст підкреслив спершу раз, тоненько. А потім — вдруге, жирно.

Ще й натиснув сильно — грифель розкришив.

Олівець Сомов теж у нього на очах ось тільки переломив, коли нерви раптом здали.

Дуже схожа ситуація.

Чомусь інші прізвища не підкреслені…

Деталі.

Хтось десь говорив про диявола в деталях. Треба в Стефанівни запитати. Чи в Лариси, обидві начитані.

І взагалі, якась особлива увага до Волкова Ігоря Петровича.

Список на робочому столі, перед очима товариша капітана державної безпеки.

Не просто так.

Цікаво.

2

— Тихо стій! Рипнешся — амба.

Ігор не стільки злякався, скільки здивувався. Хоч заскочений зненацька, не зрозумів — відчув: небезпека є, але не смертельна. Табірний досвід, можливість спілкуватися з блатарями та глибше вивчати їхні звичаї підказували: той, хто хоче вбити, не погрожує з темряви. Нападає стрімко, вирішує все одним влучним ударом. Або стріляє з–за рогу, добре прицілившись, якщо зброя є. Дуло під горлом відчувати неприємно, тож руки піднялися машинально, навіть демонстративно — виставив їх перед собою долонями догори.

— Пішов до хати. Повільно.

Слухняно кивнувши, Вовк позадкував. Щойно зайшли, незнайомець забрав пістолет, перемістився так, аби двері були ближче до Ігоря, виплюнув наказ:

— Зачиняй, як там воно в тебе. Бігом!

— Прямо бігом, — гмикнув Ігор.

— Поговори в мене!

— Біжу, вже біжу.

Накинувши гачок, Вовк брязнув клямкою. Повернувся, чекаючи нових розпоряджень. Кремезний незнайомець у офіцерській формі, але без головного убору, кивнув, пропонуючи проходити в кімнату. Зайшов сам, покрутив головою, кивнув, тепер — схвально:

— Годиться.

— Для чого?

— Розберемося. Сядь, Офіцере. Ти ж Офіцер, правда?

Почути зараз своє табірне прізвисько Ігор сподівався найменше.

— Взагалі я комісований…

— Не ліпи горбатого! — підніс голос незнайомець, не опускаючи зброю. — Давай, браток, намалюю тобі нашу ситуацію. Я все про тебе знаю. Де сидів, звідки рвонув. Звати тебе Ігор, прізвище — Вовк, на зоні Офіцером охрестили. Хресний тато — Проша Балабан, мій давній корєш. Такий давній, що зустріне — заріже. Але не зустріне й точно не заріже. Бо лежить десь на березі Глухої Вільви, чи де ти його там закопав. Бач, чарівник я?

— Цікава історія. Тільки ти помилився адресою.

— Слухай, Офіцере, кінчай базар, а? Мені по хріну, як тебе хрестили, від кого ти ховаєшся і чому саме тут. Не збираюся я тебе нікуди здавати. Ми з тобою взагалі товариші по нещастю. В одному човнику пливемо.

Вовк знизав плечима.

Мабуть, досить уже гратися, безглуздо. Схоже, незваний гість поки не бажає йому зла. Хоч навряд чи прийшов друг.

— Тоді, може, забереш ствол?

Примостившись на лавку за столом, кремезний поклав пістолет перед собою, розвернувши ніби ненароком дуло в бік Ігоря.

— Так піде?

— Нехай. Про мене знаєш чимало. Сам хто такий? Обзовися.

— Хе, розбираєшся, як у нас говорять. Ти теж мене знаєш, Офіцере. Гадом буду. Балабан покійний напевне про мене кілька лагідних слів говорив. Теплий я, Жора, чув?

Ігор спохмурнів:

— А–а, ясно–ясно. Про тебе і про твої подвиги я наслухався — о! — ребро долоні чиркнуло по горлу.

— Слухай, тобі теж є, чим похвалитися, Офіцере, хіба ні? Такий же зрадник Батьківщини.

— Я…

Вовк раптом завмер. Відчувши — говоритиме на свій захист, що перед цим записним убивцею та бандитом виглядало щонайменше соромно, недолуго й недоречно, натомість огризнувся:

— Ти не рівняй, Жоро. Не рівняй. Я з діючої частини не дезертирував. Усе інше твоє бандитство мене мало цікавить, але Батьківщину зрадив якраз ти!

— Ага, Батьківщину! Скажи ще — особисто товариша Сталіна! — реготнув Теплий. — Все про тебе знаю, Офіцере. Навіть більше, ніж ти думаєш. Тебе за діло посадили? Дійсно, за зраду? Ти у своїх стріляв, з частини своєї тікав, фрицям чоботи чистив, комсу червону розстрілював?

— Чого ти хочеш? Чого домагаєшся?

— За що тебе судили, товаришу Вовк? Ні за що. Наклепали, склепали справу. Підшили липовий матеріальчик канцелярським клеєм, хіба ні?

Ігор скреготнув зубами — так чи інакше, з Жорою доводилося погоджуватися.

— Склеїли. І підшили.

— Значить, тебе могли оббрехати — а мене ні? — у голосі почулися переможні нотки. — Чому ти так вирішив, Офіцере? Хто ти взагалі такий? Хіба тобі вирішувати: правду про мене кажуть табірні урки, народець гнилий від маківки до жопи, падлючий та паскудний — чи брешуть?

— Смислу нема тебе оббріхувати.

— Не знаю, Вовк. Ох, не знаю. Добре! — він плеснув у долоні. — Думай, що собі хочеш і як душа бажає. Це нічого не міняє. Мені треба затихаритися. Влипли ми в дурну історію, залетіли в капкан. Так карта лягла, що побачив тебе тут, у Сатанові, один спільний знайомий. Випадок, раз у житті буває. Але й світ, бач, тісний. Нема куди заховатися від людського ока. Пропустив би повз вуха, яке мені до тебе діло... Ну, дізнався про всяк випадок, на чорний деньочок, де хаза в бродяги, котрий теж від лягавих ховається. Крім корєша мого, тебе в цілій окрузі ніхто не впізнав. Та й ширше бери — ніхто тебе саме тут не шукатиме. Заліг у нору — твоє щастя. Я біля тебе пристроюся. Чи моя компанія тобі не годиться?

— Чесно?

— Вали.

— Не дуже.

— А в тебе, бродяго, варіантів нема. Доведеться мене терпіти. Шматок хліба даси — і досить.

Сюди може прийти Лариса, майнуло в голові.

— Надовго? — запитав.

— Як піде, Офіцере. Як зживемося. Подружимося — гляди, разом звідси знімемося. Ти за мене, я за тебе, брат за брата, хіба не так?

— Не так.

— Ну, в такому разі днів з пару я в тебе перекантуюся.

Здається, іншого виходу незваний гість не лишав.

— Хто хоч цей спільний знайомий? Хто нас звів заочно? Хоча, — його раптом осяяло, — здається, знаю. Не Голуб часом?

— Він, сизий, — реготнув Жора. — Бачиш, не треба тобі говорити зайвий раз — у житті нашому всяке буває. Стільки тобі фартових історій розкажу! Ох, наговоримося, язики болітимуть.

— Не горю бажанням, знаєш.

— Тоді просто будемо сидіти один навпроти одного й баньки втупляти, як двоє сичів. Придумай, як хворим сказатися. Хай на ці дні тебе хтось замінить.

— Не пройде.

— Чому?

— Підозріло дуже.

— Зроби так, аби не підозрювали. Зроби, корєшок, зроби.

Відгуки про книгу Повний місяць - Андрій Анатолійович Кокотюха (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: