Повний місяць - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Можете сміливо. Тільки від наших відвертих розмов у морзі нічого не поміняється. Тому мене й тривожить не стільки сам хижак–убивця, скільки активність Сомова. Йому наука до лампочки, ваші теорії він бачив у гробу. Почне зараз смикати людей одного за одним — налякає більше, ніж перевертень. Того хоч не видно. А державна безпека — ось вона, не спить, пильнує…

— … виявляє, карає за законом воєнного часу, — підхопив Нещерет. — Аби тримати громадян, так би мовити, в тонусі. Звідки ви про того бородатого знаєте?

— Я для прикладу, — тепер Андрій говорив якомога байдуже. — Не лише він у зоні особливої уваги. Сомов просив дані на купу народу, він у списку. Згадав так, до слова. А до речі, він вам не видався сумнівним?

— У наш час люди можуть підозрювати один одного, — відмахнувся доктор. — До речі, цей Волков не виглядає підозріло, раз уже питаєте. Хоча, — тут він стрепенувся, — це з якої сторони оцінювати.

— Тобто?

— Напасти на когось і вбити він здатен чисто теоретично. Якщо візьме пістолет, підстереже жертву й стрельне з близької відстані. Не скажу, що він зовсім уже слабкий фізично. Проте завжди готовий заперечити Сомову, чим би мені це не загрожувало: отак запросто впорати в темному лісі відразу трьох — це не про таких, як Волков.

— Цікаво. Зможете довести?

— Кажу ж — приходив до мене. Скаржився — живіт болить. Самі розумієте, повноцінного обстеження я йому не можу влаштувати. Але я бачив чимало, Андрію. Оглянув його і скажу вам — чоловік має всі ознаки недоїдання.

— Ви зараз нормально харчуєтесь?

— Ми всі обмежуємо себе в їжі, — погодився Нещерет. — Та голодний, той, хто давно чи вчасно не їв, з медичної точки зору суттєво відрізняється від того, для кого було нормою гидотне харчування. Навіть систематичне, злісне недоотримання не просто калорій, а елементарного продуктового пайка.

— Гм, цікаво. І в чому ж це проявляється?

— Хоча б оці скарги Волкова на болі в животі! Ще й на фоні помітного зниження маси тіла. Він не схуд, Андрію. Він виснажився. Але я закінчу, — доктор знову помітно захопився. — Значить, на животі проглядаються набряки. Обмовився — руки мерзнуть, особливо пальці, отут, де пучки, — лікар показав на собі. — Виглядає не так хворим, як хронічно втомленим. І цей симптом теж не слід поспішати приписувати солдатам. Ви ж воювали. Прекрасно знаєте — часом вистачає двох–трьох годин міцного сну, аби відновити сили. До польових умов пристосовуєшся, а у Волкова втома, не побоюся діагнозу, хронічна. Зовсім іншої природи. Нарешті, заїди в кутиках рота. Не свіжі, струпинки лишилися. Схоже, то проходять, то знову з'являються, шлунково–кишковий тракт зазнав змін. Лікувати все це можна й треба. Тільки де я йому санаторій візьму… І раз уже про нього заговорили, — він сторожко роззирнувся, ніби тут хтось справді міг їх підслуховувати, — я тоді подумав і забув. А оце згадав. Нате вам мій висновок. Не знаю, з якого він там фронту, де воював. Але в тюрмі чи в таборі побував досить тривалий час.

Левченко перестав приховувати інтерес до персони Волкова.

— В'язень?

— Міг потрапити в полон, — кивнув Нещерет. — Не мені вам розказувати, як наша з вами влада ставиться до військовополонених. Зрадники батьківщини, не інакше. Та й тут, на звільнених територіях, органи активно шукають колаборантів. Працював завгоспом при бургомістрі — все, зрадив. Суд, вирок, кара. Прала спіднє німецьким офіцерам, аби діти з голоду не померли? Зрадниця, без питань. Може, до виправних робіт не засудять, але в Сибір переселять. Нічого, що я так розговорився?

— Зі мною можна.

— Знаю, Андрію. Тому й дозволяю собі. Отже, є в мене підозра — побував–таки цей Волков у німецькому полоні. Втік. Не дурний, знає напевне, що роблять із тими, хто побував у полоні. Хитрим способом повернувся до війська або взагалі опинився в госпіталі. Далі зрозуміло. Бачте, як ми з вами зараз злочинця вирахували!

— Але ж до нападів хижака Волков не має стосунку?

— До чого завгодно, Андрію, — тільки не до цього. Почне перевіряти його товариш Сомов, і хто знає, що там випливе. Стривожили ви мене, стривожили…

Тепер із розмови треба виходити.

— Може, ви накручуєте себе, — Левченко спробував заспокоїти доктора. — Це лише одна людина. Сомов такий, він кожного перевірятиме. Волков, якого я випадково згадав суто для прикладу, не єдиний, хто в нього на олівці. Захоче — половину Сатанова посадить за зв'язок із націоналістичними бандами.

— Отак вбив собі в голову?

— Нічого не поробиш.

— Андрію, — лікар зам'явся, — розумію, не дуже доречне прохання… Раз заговорили… Може, ви б попередили хоча б Волкова цього?

— Що я йому скажу? Вами, шановний, цікавляться органи НКВС? Савичу, якщо ваші припущення вірні, він зробить ноги ще до завтрашнього вечора. А Сомов відразу ж викрутить із цього належні висновки. Ні, краще не влазити. Спробуємо вкотре повірити в здоровий глузд.

— У здоровий глузд чекіста? — Нещерет сумно посміхнувся. — Вірно, як же я забув… Ми всі щодня в це віримо…

Уже вийшовши з моргу, осідлавши мотоцикл, приїхавши додому, влігшись нарешті спати, таки прийнявши перед цим самогону і навіть засинаючи, Андрій Левченко все крутив фразу, сказану літнім доктором на прощання.

Віримо, промовив лікар.

Кожний день переконуємо себе: органи справедливі. А їхні працівники мислять здорово, розважливо.

І значить, сьогодні за нами ще не прийдуть.

Пережити б наступний день з вірою в це.

4

Розплющивши очі, Віктор Сомов відчув тепло біля потилиці.

Забравши руки, на яких примостилася голова, узявся за краєчок столу. Легенько відштовхнувся, розпрямився — і, вже сидячи рівно на стільці, дивився на світло настільної лампи. Яку забув вимкнути, мостячись спати на робочому місці. Вікна кабінету були старанно запнуті, правил світломаскування капітан не порушував. Наручний годинник показував лише початок третьої ночі, отже, сон морив якихось пару годин.

Навіть трошки менше. Левченко пішов ще до півночі. Потім Сомов зачинився, витягнув другу пляшку. Почав пити сам, як звик це робити останнім часом. Посидівши в клубах тютюнового диму, зібрався йти додому — і зупинився, передумав. Повернувся за стіл, схилив голову на руки, заплющив очі.

Аби зрозуміти — вдома ніхто не чекає. А коли й чекають — то не так радісно, як