Повний місяць - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Ніхто, — відповів за всіх Коля.

— От як добре. Як же з вами тікати й ховатися?

— У Кам'янці пірнути можна, — втрутився Дід. — Біля — теж, є пару хаз надійних. Без мене ви там пропадете.

Аби не ця фраза, Голуб повірив. А так здогадався — смерті боїться Дід. Адже, як не крути, зв'язує він собою втікачів. Тож перший кандидат навиліт. Ось і торгуватися почав, ціну собі набиває.

Знову погрався фінкою.

Чому б ні? Балабана в тайзі легко позбувся. Той — старий, цей — поранений. Коля–Партизан не писне. Подякує, що сам живий. Ну, хай так… А потім цього Колю куди тягнути? Ні, все ж таки Голуб за останнім часом звик викручуватися, ховатися й виживати самотужки. Без компанії. І, якщо жоден товариш по нещастю не може реально підтримати, без сторонньої допомогти.

Своєму рішенню не здивувався. Просто чим далі стояв і думав, тим більшим було переконання: все правильно, іншого шляху нема. Хоча б від гирі цієї, від Діда позбавитися. Тоді рвонуть далі. Коля–Партизан битий, та однак переляканий. На нього тиснути простіше. Робитиме, як скажуть, бо страшно за власне нікчемне життя вічного зрадника.

Спритні пальці стиснули лезо.

Жест фокусника — і ось правиця стискає руків'я.

— Вірно, Діду. Без тебе нас тут швидше злапають, — мовив заспокійливим тоном. — Робимо так, братва…

Вже приготувався збрехати красиво наостанок, остаточно присипляючи побоювання сивого бандита.

І завмер.

Розпрямив плечі. Витягнув шию. Навіть примружився, дослухаючись до чогось.

Місяць виплив з–за верхівок, світив на них. Нічне вересневе небо було зараз чистим, темним та рясно зоряним.

— Що? — стрепенувся Партизан, а Дід ворухнувся й собі, помітивши стрімку зміну в поведінці товариша.

— Тс–с–с, — підняв Голуб руку. — Чуєте?

Запитав, бо сам не був певен, що почув у лісі якійсь звук. Так, ніби хтось рухався зовсім поруч. Наближався, скрадався, лишаючись невидимим та майже нечутним. Партизан із Дідом теж завмерли, нашорошивши вуха, але більше підозрілих звуків не було.

Хіба…

Хруснуло щось збоку. Наче нога — або важка лапа — наступила на підсохлу гілку.

Рука міцніше стиснула саморобне набірне руків'я.

Або від перенапруги шумить у голові та вухах.

Або тут, у лісі, поруч із ними, справді хтось був.

Лягаві? Підкрадаються, беруть у кільце?

Не могли наздогнати так швидко. І не підкрадалися б так довго — напевне відчули, що помічені. Ні, це щось інше. Може, звір бродить поруч… Недоречно згадалися сатанівські байки про якогось тутешнього вовкулаку, з яких можна хіба посміятися. Народу після окупації ще й не такі страхи привидяться. Але все одно тут, поруч, хтось кружляє, це Голуб відчував чим далі, тим ясніше.

Знову хруснуло.

Тепер уже Партизан дав знак — почув. Дід на землі помітно стривожився, завовтузився, вужем підбираючись ближче до куща.

— Коля, — гукнув Голуб, говорячи самими губами.

Той мовчки повернувся. Місячне світло відбило на лиці переляк, це проглядалося навіть у темряві ночі. Кивнувши вбік, Голуб дав зрозуміти — треба піти на звук та перевірити, що там. Партизан мотнув головою. І тоді Голуб виставив перед собою фінку лезом уперед, просичав:

— Іди.

— Сам… іди…, — відповів Коля–Партизан, і тут же, з переляку набравшись духу, вигукнув, аж луна пішла між дерев: — Хто тут? Хто? Виходь! Виходьте!

У відповідь — тиша.

Але наступної миті позаду, вже не дуже криючись, захрустів хмиз під кроками. Голуб роззирнувся. Хто б це не був, людина чи звір, невидимець рухався швидко, спритно, не даючи змоги зафіксувати себе та своє пересування.

— Іди! — звелів Голуб, теж перейшовши на нормальний голос, тоді розвернувся, крикнув у темряву: — Ти! Чуєш, нас більше! У нас зброя! Виходь, поговоримо!

Знов ніхто не відповів.

Зробивши кілька широких кроків, переступивши через пораненого, він наблизився до Партизана впритул. Шарпонув до себе, легенько штрикнув вістрям ножа під шию. Той не опирався, вже не знаючи, кого і чого треба лякатися.

— Пішов, — засичав Голуб. — Я прикрию, я тут. Не лишати ж ось його, — кивок у бік Діда, котрий для нього нічого не значив, просто знайшлося виправдання, чому не йде сам. — Бо я тебе на місці порішу. Тепер починаємо заробляти на право жити. І я його тут даю. Дійшло? До обох? Бігом, я сказав!

Кольнув ножем вдруге.

Подіяло.

Для чогось розправивши плечі, Партизан спочатку нерішуче, потім — впевненіше посунув уперед, за дерева. В той бік, звідки щойно всі чули якісь ознаки руху. Скрадався, немов чекаючи пострілу. При цьому намагався триматися в полі зору Голуба, час від часу озираючись. Чим далі відходив, тим частіше, ледь не за кожним кроком, повертав голову.

Це сталося в мить, коли Коля Яковина на прізвисько Партизан глянув на своїх товаришів черговий раз.

Звідки взялася темна постать — ані він, ані тим більше — Голуб помітити вчасно не змогли. Навіть якби помітили, вберегтися не встигли: щось високе, хиже раптово вигулькнуло з–за стовбура, повз який саме обережно проходив Коля. Він голосно крикнув — і тут же його рвучко смикнули, поволокли. Він та нападник зникли з очей. Знову крик, цього разу — передсмертний.

А потім Голуб, вирячивши очі, побачив, як щось назад від себе із силою відкинуло бездиханне тіло.

Лишатися на місці вже не міг. Плюнувши на все та всіх, закричав, підбадьорюючи себе. Повернувся, та, не зважаючи на волання залишеного напризволяще Діда, рвонув подалі, не розбираючи дороги. Здається, спершу теж кричав. Потім перестав, лиш нісся широкими стрибками, далі не випускаючи з рук фінки.

Нога перечепилася об корч.

Голуб упав навзнак. Ніж при цьому випав із руки. Важко дихаючи, хотів підвестися, аби бігти далі.

Вкляк.

Поруч знову хтось був. Хтось швидкий, безжальний, хижий.

Нічний лісовий мисливець, від якого не втечеш.

— Чого тобі треба! Чого тобі треба!

Голуб думав — волає. Насправді ж лише розкривав рот, мов зловлена та викинута на берег риба.

Тяжке уривчасте дихання зовсім поруч.

Темна постать заступила місячне коло.

Нарешті Голуб зміг розгледіти переслідувача.

На коротку мить зрадів, бо розібрав, хто перед ним.

А тоді закричав.

Відчайдушно.

Без надії на порятунок, ніби передсмертний крик здатен відклякнути того, хто вже завдавав смертельного удару…

КІНЕЦЬ ДРУГОЇ ЧАСТИНИ

Частина третя

НАБЛИЖЕННЯ

Розділ сьомий

Номер вісім

1

— Як можна це пояснити, товаришу старший лейтенант?

Сомов дивився на