Повний місяць - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Якого хріна! — гаркнув поранений і тут же застогнав, незграбно повернувшись та притиснувши вражену ногу.

— Тихо ти! — цикнув Голуб, сам говорячи досить голосно, а як дійшло — знизив до гучного шепоту: — Тихо. Посидимо. На куражі довго не пройдемо.

— А йти куди? — втрутився Партизан. — Що далі робимо, братва?

— Сидимо, — відмахнувся Голуб, розуміючи відразу дві речі: подільник правий і цю компанію треба негайно очолити. — Ми «вілліс» біля тієї кам'яної дури кинули. Надибають його, прочухають зрозуміють, куди подалися.

— І що?

— Нічого! Почнуть прочісувати ліс. Облава, січеш? Я вже це проходив, коли робив із зони ноги.

— Гнилий базар, — простогнав Дід. — Тут застрягнемо — випасуть ще до світанку.

— Чого ж ми ломанулися там, де кинули тачанку? — вставив Партизан.

— Тебе забули спитать! — огризнувся Голуб. — І взагалі, ніхто нічого такого не планував. Краще подякуйте мені!

— За що?

— Лягавого впізнав. Чого б там, на складах, мусор крутився? Чекали. Накрили б усіх разом… темним брезентом.

— А то не накрили!

— Поки ні, як бачите, — кулак стиснувся, нігті вп'ялися в долоню. — Теплий, падло… Виберемося — знайду й порву. Горлянку перегризу. Сам, особисто.

Для переконливості Голуб клацнув зубами.

Збоку це виглядало не страшно. Скоріше смішно, навіть кумедно й карикатурно. Не стримавшись, Партизан пирхнув.

— Не ржіть, клоуни! Йти треба! — нагадав про себе Дід.

— Ага, треба, — легко погодився Голуб. — Куди з тобою таким?

Щось у його тоні стривожило сивого бандита. Він рвучко сів, знову зачепивши рану, застогнав, обперся рукою ззаду.

— Ти чого задумав? Задумав чого, питаю, підор?

— За базаром стеж! — визвірився Голуб, ступивши крок уперед і нависнувши над пораненим. — Ми з тобою обидва чалилися, Діду. І обоє знаємо, за які слова відповідають. Забакланиш ще раз — точно придавлю.

— Ви чого? — стрепенувся Коля–Партизан. — Не вистачало кусатися між собою! Дід правий, Голубе.

— В чому це він правий? — підозріло запитав той.

— Йти треба. Не стояти. Подалі звідси.

— Ага. Тільки є косячок один. Не всі з нас можуть іти. Тягнути одного кнура вдвох — доженуть швидко.

— Ми що, тут його кинемо? Чим тоді ми кращі за Жору Теплого?

Голуб гмикнув. Гнів поволі відпускав.

— Я тобі так скажу, Миколо. Ні ти, ні я, ні тим більше — ось він, — кивок на пораненого, — нічим від Жори Теплого не кращі. Такі самі, як не гірші.

— Не слухай його, Партизане! — вигукнув Дід. — Спершу він мене завалить, тоді — тебе! Одному пірнути на дно легше!

Партизан зробив крок назад, потім — ще один. Узяв автомат напереваги.

— Ніхто нікого тут не завалить.

— Та ти що! Може, в тебе там патрони лишилися?

Уже не вповні контролюючи себе, піддаючись на провокацію і розуміючи це, Коля відхилив дуло трошки вбік, натиснув спуск.

Пострілу не було.

— Отак, — повчально мовив Голуб. — Не думай, в мене теж коробочка порожня. І в Діда. Так що доведеться лишати залізки, морока з ними, нічого більше.

Сприйнявши слова за наказ, Партизан відкинув непотрібний ППШ подалі в кущі.

— Отак, — повторив Голуб. — Тепер слухай, братва. Від лягавих відірвалися, факт. Куди далі — ніхто не знає. Чи, може, в когось є ідеї?

— Ногу мені перев'яжи, — озвався Дід.

Не зрушивши з місця, Голуб кивнув. Знову підкорившись, Партизан стягнув через голову гімнастерку, потім — нижню сорочку. Допомагаючи собі зубами, розірвав її навпіл, раз, ще раз. Скрутивши один шматок джгутом, присів біля пораненого, перетягнув ногу під самим коліном.

— Штани ріж, — порадив Голуб.

— Чим?

— На.

Якимось дивом за халявою весь цей час трималася фінка. Витягнувши її, Голуб підважив ніж на долоні, легенько підкинув, перехопив за лезо, простягнув Партизанові. Якійсь час той сопів, розрізаючи бавовну солдатських галіфе. На стогін та лайку Діда не зважав, впоравшись, попросив:

— Підсвіти.

— Що?

— Темно, що!

Похлопавши себе по кишенях, Голуб знайшов сірники. Кинувши коробок Миколі, спитав:

— Цигаркою багатий?

— Десь були.

— Давай.

— Бач, зайнятий я.

— Дай закурити, кажу!

Знизавши плечима, Партизан випростався, аби дістати з кишені галіфе зіжмакану пачку. Вибравши з купи найцілішу, Голуб затиснув її губами, почекав, поки Коля дасть прикурити, відійшов, затягнувся. Ех, випити б зараз. Не стакан, не кухоль — взяти пляшку, мов той піонер — свого дурнуватого горна, прикласти до рота, спорожнити кількома великими ковтками. Не візьме. Або — візьме не відразу. Такі відчуття були йому знайомі. Уява працювала так, що Голуб уявив, як обпікає горло спирт, а в голові замакітрилося, наче справді вгилив цілу півлітрівку.

— Присвіти, — попросив знову Коля.

Голуб не зрушив з місця, і сірниками почав чиркати Дід — більше ні на що не спромігся.

— Економ, — нагадав Голуб, — по–хазяйські, нам вогонь ще знадобиться.

— Може, кулю йому виколупати? — Партизан поклав руку на фінку.

— Я тобі зараз фари видовбу! — гаркнув Дід. — Роби своє діло!

— Давай сюди цяцьку, — простягнув руку Голуб, і коли Микола неохоче повернув ніж, додав: — Від гріха.

Незграбно, але все ж таки — міцно, зупиняючи кровотечу, Партизан перев'язав рану. Тоді випростався, натягнув гімнастерку на голе тіло. Зітхнув, повернувся до Голуба, і по його тону той зрозумів — один уже визнав, хто з трьох головний.

— Далі що робимо?

— Мислю так, — почав Голуб, хоча насправді дуже слабо уявляв, як саме треба діяти далі та, головне, в якому напрямку слід рухатися, тож повторив, ніби йдучи навпомацки: — Так мислю, братва. «Вілліс» знайдуть. Але не в цю мить. У нас фори десь година — дві. Тепер так: припустімо, нарешті машину знайшли. Невже відразу почнуть облаву? Вночі, в лісі? Може бути, але не думаю. В них сил не вистачить.

— Сам казав — тут взвод охорони і лягаві. Чого це не вистачить?

— Того, Партизане. Того, — обдумуючи наступні слова, Голуб останньою затяжкою добив цигарку, кинув бичок під ноги. — Вони не з місця стартонуть на облаву. Менти, розуміти треба. Зберуться, почнуть ляси точити, плани в них, начальство довбане, те, се… Значить, у нас ще мінімум година в запасі. Треба прикинути, куди звідси схоронимося за