Повний місяць - Андрій Анатолійович Кокотюха

— А вранці що?

— Новий день. А ось чи будуть нові жертви… Не думаю.

— Чому?

— Здається, цього разу наш із вами вовчисько мусив утамувати голод надовго.

— Думаєте?

— Певен. Як кажуть, зуб даю. Але… Ви ж про щось почали говорити. Збиралися сказати важливу річ для вас, для мене… Я перебив.

Нещерет стомлено відмахнувся.

— Так, думки. Нічого серйозного.

— І все ж таки?

— Дурниця, Андрію, дурниця.

— Почали вже, Савичу, так давайте далі. Я ж не відчеплюся тепер.

— Ну хіба… Насправді нічого особливого. Просто… Жорстоку людину часто називають звіром. Якби тварини розуміли людську мову, таке порівняння навряд чи сподобалося б їм. Проте… Ви ніколи не думали про можливість зворотного процесу?

— Тобто? Процесу — чого?

Лікар заплутував Левченка дедалі більше. Андрій намагався утримати нитку розмови, щоб вчасно й ніби між іншим запитати в Нещерета про те, заради чого прийшов. Тож вирішив слухати терпляче, чекаючи слушного моменту. Бо розумів: таким, як Антон Савич, треба виговорюватися. Власне, тому він зблизився зі Стефанівною — двоє людей із високою освітою, котрі ще не забули старі часи, завжди знайдуть спільні теми.

— Не знаю, чи поясню… Але закінчу, зараз закінчу, — Нещерет, тупцяючи на місці, вже розвернувся до мерців боком. — Еволюція навпаки. Є така теорія, точніше — низка теорій, неабияк популярних років двадцять — двадцять п'ять тому. Дискутувалися абсолютні дурниці, як на мене. Та все ж комусь стукало в голову…

— У вас задовгі передмови, Савичу.

— Боюсь, ви навіть після докладного вступу мене не відразу зрозумієте.

— Спробую.

Всякий раз, коли Андрій спілкувався не лише з Нещеретом, а й з Поліною Стефанівною, йому іноді кортіло признатися — не на вулиці знайдений. Який не який, а теж учених батьків дитина. Дещо й від них встиг почерпнути, та й оці самі гени радянська влада не скасувала своїм декретом. Але всякий раз відмовчувався, заганяв справжню натуру подалі, починаючи старанно грати типового солдафона.

— Звольте, — кивнув Нещерет. — Отже, еволюція перетворила мавпу на людину. Раз так, чому людина не може перетворитися на мавпу? Повернутися до первозданного вигляду, в прямому розумінні цього слова, — чи Андрієві здалося, чи доктор, пустившись у пояснення, трошки пожвавився. — Йдеться, звісно ж, не про буквальне перетворення. Ось мужчина — і ось він уже лізе на дерево, зарослий шерстю. Ні. Але тваринного, Андрію, буквально в кожній людині значно більше, ніж нам із вами хотілося б знати та вірити. Інстинкти можна розбуркати штучно. Важливо уявляти, як це робиться. Аби не втратити чоловіка чи жінку — і в той час розбуркати в ній інші, давно забуті якості. Маячня, правда? Ви ж так думаєте, бачу.

— Чесно? Дурня повна. Невже подібне когось серйозно турбувало?

— Можете не вірити — були поруч зі мною в часи молодості й такі особи. Коли коротко, то ідея утопічна й благородна водночас. Людина, відроджуючи в собі притлумлену, та зовсім не втрачену тварину, збагачує себе новими рисами та, головне, якостями. Хіба не цікаво — відкрити в собі щось нове, незвичайне, невідоме. Як думаєте?

— Не знаю, — Андрій говорив чесно. — Тим більше не розумію, чому ви раптом завелися.

— Бо наше з вами відкриття складно розтлумачити інакше, ніж згадкою про дурниці, з якими носилися замолоду. Хижак, наділений інтелектом, людським інтелектом… Я сприймаю результат його полювання ось так. Підстерегти одну жертву й вистежити, а потім — блискавично розправитися з трійцею. Причому двоє — дорослі, сильні та навряд чи боязкі мужчини… Погодьтеся, потрібні не лише гострі зуби, міцні кігті й стрімкість рухів. Ось цим створінням, як би ми з вами не домовилися його дражнити, керував інтелект. Чи щось таке… подібне до інтелекту. Тому я закінчу: ви праві, Андрію.

— О! В чому, цікаво?

— Ці мертві тіла вже не проллють нам з вами додаткового світла на процес визначення природи того, хто їх загриз. Досить знати, що нікого іншого тут нема. Жодних буржуазних націоналістів, котрі прикидаються вовкулаками, як твердить наш пильний товариш Сомов. Кожна наступна жертва вас до розгадки цієї дивної та страшної природи не наблизить. Зрозуміти її треба інакше.

— Як?

— У мене нема готових відповідей, Андрію. Просто, розкусивши справжню природу вбивці, ви, або — ми з вами, швидше наблизимося до хижака. Її не виявиш, якщо викликати сюди роту автоматників та наказати їм прочісувати ліс.

— Згоден. Все, на що здатен, лісовий звір зробив. Лишається вирахувати й спробувати діяти на випередження, як кажуть у військах.

— Бачте, домовились. Для цього треба спати, товаришу Левченко. Є спирт, на сон грядущий…

— Не тут. І взагалі… не тепер. Хочеться ясного розуму. Але ваш рецепт на сон, лікарю, абсолютно приймається. Попрошу в Стефанівни самогону. Навіть інтелігентні жіночки сьогодні мають удома цей бальзам.

— Замінник грошей, хіба не знали? Обміняти щось корисне на самогонку, отримати якусь послугу — нині це норма для всіх, Андрію.

— Піду, попрошу грамів двісті. Рецепт випишете? — Левченко змовницьки підморгнув, відповіді не дочекався, ступив до виходу, враз зупинився: — Знаєте, ви тут говорили мені, Савичу, про звірів та людей… Воно–то має право на життя. Тільки в нашого товариша Сомова, як ви вірно підмітили, власна думка. Вважає її єдино правильною, пише доповідні начальству й збирається активно діяти.

Лице Нещерета відбило тривогу.

— Ви про що?

— Так про націоналістичні банди ж. Ті ж самі, котрі вбили мого попередника, пам'ятаєте ж цю історію. Сомов свято вірить, що в Сатанові або всі їхні спільники, або — через одного.

— Ви жартуєте, правда?

— Ні, на жаль. Усе дуже серйозно. Кажу тому, що за себе можете не переживати. І за Поліну Стефанівну теж. Ви в нього поза підозрою. Товариш капітан усе до нових людей приглядається. Знаєте, наприклад, сторожа з Будинку культури?

Тепер лікар здивувався.

— Чекайте, чекайте… Такий бородатий… Живе відлюдно. Якби не приходив до мене, я б подумав — німий. А так я ж із ним говорив… Слухайте, у товариша Сомова зовсім із гори протікає?

Ілюструючи свої слова, Нещерет легенько стукнув себе зігнутим пальцем по лобі.

— Йому такого не кажіть.

— Не збираюся. Але ризикну в разі чого, не стримаюся. У мене нема ілюзій, вибачте… Я ж