Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте

аукціоніст вважав, що це викличе ажіотаж серед клієнтів. Невдовзі картина постане перед очима усього світу — аукціонерів, колекціонерів, істориків… Назавжди закінчувалося те непримітне становище, в якому вона перебувала досі за винятком короткого періоду знаходження в музеї Прадо. Мине небагато часу, і «Шахову партію» досліджуватимуть фахівці, вона опиниться в центрі запеклих суперечок, про неї писатимуть статті, дисертації, наукові розвідки на кшталт тієї, яку зараз готувала Хулія… Навіть її автор, старий фламандський майстер, не міг уявити, що на його твір чекає така слава. Що ж до Фердинанда Алтенгоффена, то якби відгомін усього цього долинув до нього, його кістки затремтіли б від радості під вкритим пилом надгробком у якомусь бельгійському чи французькому монастирі. Врешті-решт пам’ять про нього тепер належним чином реабілітована. Пару рядків у підручниках з історії доведеться переписати.

Хулія подивилася на картину. Майже весь верхній шар окисленого лаку був уже видалений. А заразом і жовтизна, що приглушувала первісні барви. Тепер, без лакового покриття і з видимим написом, навіть у напівтемряві картина набула яскравості й досконалості кольорів. Контури фігур були надзвичайно виразні й точні, і вся ця домашня сцена — «парадоксальним чином домашня», подумала Хулія, — виглядала так гармонійно, давала таке чітке уявлення про стиль та добу, що ціна картини на аукціоні мала сягнути вражаючої суми.

Парадоксальним чином домашня — цю концепцію було суворо дотримано. Ані у двох поважних мужчинах, які грали в шахи, ані в дамі в чорному, котра, зі смиренним виглядом опустивши очі, читала біля стрілчастого вікна, ніщо не наштовхувало на думку про драму, що плелася підспудно, як плететься під землею покручене коріння зовні гарної квітки.

Хулія вдивилася в профіль Роже Араського, який схилився над шахівницею, зосередившись на цій партії, де розігрувалося його життя і де насправді він був уже мертвий. У своєму захисному сталевому комірі та нагруднику він нагадував воїна, яким, власне, й був колись. Воїна, котрий у цьому самому вбранні, а може, в обладунку, який був на лицарі, що їхав верхи поруч із Дияволом, супроводив Беатрісу до шлюбного ложа, яке уготували їй державні інтереси. Хулія виразно побачила її, Беатрісу, ще зовсім юну, молодшу, ніж на картині, без цих гірких зморщок у кутках губ: ось вона визирає із-за запинала свого паланкіна, а нянька, що сидить поруч, насилу стримує сміх, бачачи, як її вихованка захоплено підглядає за звитяжцем, чия слава докотилася до них, випередивши його самого — наперсника її майбутнього чоловіка, ще доволі молодого воїна, який бився під лілеями французьких знамен проти британського лева, а тепер знайшов спокій у домі друга свого дитинства. І побачила, як її широко розплющені блакитні очі зустрілися на мить зі спокійними та стомленими очима лицаря.

Неможливо, щоб цих двох людей ніколи не єднало ніщо, крім цього погляду. Через якесь невиразне передчуття, через якусь незбагненну примху уяви — ніби години роботи над картиною загадковим чином пов’язали її з цим уламком минулого — Хулія споглядала відтворену ван Гюйсом сцену так, немов сама жила поряд із її персонажами й до найменшої подробиці знала їхню історію. У намальованому на картині круглому люстрі, що висіло на стіні, відбивалися не лише двоє гравців, а й вона, так само як у дзеркалі в «Менінах» відображені король та королева, котрі спостерігають — зсередини картини чи ззовні? — намальовану Веласкесом сцену, або в «Родині Арнольфіні» дзеркало відбиває також присутність та уважний погляд Яна ван Ейка.

Хулія посміхнулася в напівтемряві й нарешті надумала закурити. Вогник сірника на якусь мить осліпив її й приховав од її погляду «Шахову партію», та поступово сітківка очей знову ввібрала знайому сцену, персонажів, барви. Тепер дівчина була певна: вона завжди перебувала там, від самого початку, відтоді, як у Пітера ван Гюйса виник задум картини. Ще до того, як фламандський майстер уміло приготував суміш карбонату кальцію та кісткового клею, щоб — перш ніж взятися за роботу над картиною — нанести на дошку ґрунтовку.

Беатріса, герцогиня Остенбурзька. Звуки мандоліни, на якій біля підніжжя муру грає якийсь паж, викликають сум у її задивлених у книгу очах. Вона згадує свою юність у Бургундії, свої сподівання та мрії. У вікні, що облямовує бездоганно чисту синяву фламандського неба, даленіє кам’яна капітель, прикрашена образом святого Георгія: той простромляє списом змія, що звивається під копитами коня. Невмолимий погляд художника, котрий спостерігає цю сцену, — так само як і погляд Хулії, котра спостерігає за художником, не випустивши з уваги, що плин часу зламав святому Георгію вістря спису, а замість правої ноги святого, поза сумнівом взутої колись у чобіт з острогою, стирчить якийсь обрубок. Відтак огидного змія побиває напівбеззбройний кульгавий святий Георгій із кам’яним щитом, підточеним вітром та дощами. Але, можливо, саме тому постать лицаря видається Хулії такою близькою і нагадує їй — чи це лише примхлива гра уяви? — героїчну фігурку одноногого стійкого олов’яного солдатика.

Беатріса Бургундська, котра, попри шлюб, за своїм походженням та кров’ю завжди залишалася Бургундською, читає. Читає цікаву книгу, палітурка якої прикрашена срібними цвяшками, із шовковою стрічкою, що править за закладку, зі схожими на витончені кольорові мініатюри заголовними літерами — ними починається кожен розділ. Вона читає книгу, яка має назву «Поема про даму та лицаря», — офіційно її автор вважається невідомим, але всі знають: цю книгу майже десять років тому при дворі короля Франції Карла Валуа написав остенбурзький лицар на ім’я Роже Араський:

Сеньйоро моя, росинки,

що досвіт прикрасив ними

у вашім саду троянди

сяйливі, немов перлини,

хай завтра на бойовищі

сльозами спадуть сумними,

хай серце моє і очі,

і зброю мою омиють…

Часом її сяючі фламандською яснотою блакитні очі відриваються від книги й дивляться на двох мужчин, які грають за столом у шахи. Її чоловік розмірковує, спершись на стіл ліктем лівої руки. А його пальці машинально погладжують орден Золотого руна, який висить у нього на шиї на масивному золотому ланцюгові, — цей орден як свій весільний подарунок прислав Фердинандові дядько його майбутньої дружини, нині покійний король Філіпп Добрий. Фердинанд Остенбурзький вагається, простягає руку до фігури, торкається її. Але, добре подумавши, прибирає руку й перепрошує поглядом Роже Араського, який спокійно дивиться на нього й чемно посміхається. «Якщо доторкнулися, ходіть, монсеньйоре», — шепочуть його губи, і в цьому шепоті вчувається дружня іронія, тож трохи присоромлений Фердинанд Остенбурзький стенає плечима й робить хід фігурою, до якої щойно доторкнувся, бо знає, що його суперник у цій грі не просто один із придворних, а друг. І,