Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте

— Іноді я запитую себе, — нарешті вимовив він, і, здавалося, йому коштувало величезних зусиль здобутися на слова й висловити вголос свої думки, — чи це людина вигадала шахи, чи тільки спромоглася на те, що відкрила їх… Можливо, шахи існували завжди, відколи існує Всесвіт. Як цілі числа.

Мов уві сні, Хулія почула, як ламається сургучева печатка, і вперше з усією очевидністю усвідомила ситуацію: гігантську шахівницю, що містила минуле й теперішнє, ван Гюйса та її саму, а ще Альваро, Сесара, Монтегріфо, родину Бельмонте, Менчу й самого Муньйоса. І раптом вона відчула такий жах, що лише завдяки майже неприхованому фізичному зусиллю ледве стримала крик. Цей страх, мабуть, відбився у неї на обличчі, бо Сесар і Муньйос занепокоєно подивилися на неї.

— Усе гаразд, — Хулія мотнула головою, наче сподіваючись у такий спосіб заспокоїтися й привести до ладу свої думки, а тоді дістала з сумочки схему різних рівнів, що їх, за словами Муньйоса, містила картина. — Погляньте-но сюди.

Шахіст уважно обдивився аркуш, потім мовчки передав його Сесару.

— Ну як? — запитала дівчина.

Сесар непевно скривив губи.

— Це не може не турбувати, — проказав він. — Втім, а раптом ми сприймаємо все надто трагічно?.. — він знову глянув на схему. — Я запитую себе: над чим ми зрештою сушимо голови — над чимось справді глибинним чи, може, абсолютно банальним?

Хулія не відповіла. Вона пильно дивилася на Муньйоса. За мить шахіст поклав аркуш на стіл, дістав з кишені кулькову ручку і виправив щось на схемі. Потім повернув її Хулії.

— Я додав один рівень, — в його голосі вчувалося занепокоєння. — Принаймні ви тепер пов’язані з цією картиною так само, як інші персонажі (див. рис. 11).

Рівень 1. Хулія.

Рівень 2. Місце дії на картині. Підлога, що має вигляд шахівниці, на якій перебувають персонажі.

Рівень 3. Персонажі картини: Фердинанд, Беатріса, Роже.

Рівень 4. Шахівниця, за якою двоє персонажів розігрують партію.

Рівень 5. Фігури, що символізують персонажів картини (а відтепер і реальних персонажів).

Рівень 6. Намальоване люстро, в якому перевернуто відбиті шахова партія та персонажі.

— Так я й думала, — підтвердила дівчина. — Перший та п’ятий рівні, еге ж?

— Разом буде шість. Шостий рівень, що містить у собі всі інші, — шахіст показав на аркуш. — Подобається це вам чи ні, але ви вже там, усередині.

— Тобто… — Хулія дивилася на Муньйоса широко розплющеними очима, наче біля її ніг розверзлася безодня. — Це означає, що людина, котра вбила Альваро, та сама людина, яка прислала нам цю картку, розігрує якусь безумну шахову партію… Партію, в якій не лише я, а й усі ми, абсолютно всі, є фігурами… Так?

Шахіст мовчки витримав її погляд, проте його обличчя не виглядало пригніченим, у ньому радше прозирала вичікувальна цікавість, мовби все це могло привести до приголомшливих наслідків, які він сподівався побачити.

— Мої вітання, — на його губах знову з’явилася невиразна посмішка. — Нарешті ви здогадалися.

Менчу старанно нанесла макіяж і так само старанно продумала своє вбрання: на ній була коротка, в обтяжку спідниця та дуже елегантний жакет з чорної шкіри, з-під якого визирав пуловер кремового кольору — він так облягав її бюст, що Хулія назвала це скандальним. Можливо, передбачаючи таке, сама Хулія вирішила вбратися цього вечора менш формально: туфлі без підборів типу мокасинів, джинси, замшева спортивна куртка, на шиї — шовкова хустка. Якби Сесар побачив їх, коли вони вийшли з «фіата» Хулії, припаркувавши його навпроти мадридської філії «Клеймора», то ущипливо завважив би, що вони схожі на матір та доньку.

Цокіт підборів і запах парфумів Менчу сповіщали про їхній прихід, поки вони йшли до оббитого деревом, просторого, з величезним столом із червоного дерева, люстрою та модерними кріслами кабінету, де Пако Монтегріфо підвівся й поквапився поцілувати їм руки, демонструючи в посмішці свої бездоганні зуби, ще більш сяйливі на тлі засмаглої шкіри, зуби, що, здавалося, правили йому за візитну картку. Коли дами вмостилися в кріслах, сидячи в яких мали можливість милуватися дорогою картиною роботи Вламінка, що була окрасою кабінету, аукціоніст сів під нею, з іншого боку столу, зі скромним виглядом людини, яка щиро шкодує, що не може запропонувати гостям щось більш достойне. Приміром, Рембрандта, — здавалося, промовляв його погляд, який, байдуже ковзнувши по виставлених напоказ ногах Менчу, ніби прикипів до Хулії. — Або Леонардо.

Монтегріфо швидко перейшов до справи, щойно секретарка поставила перед ними порцелянові філіжанки Ост-Індської компанії з кавою, яку Менчу підсолодила сахарином. Хулія випила свою міцну чорну каву без цукру маленькими ковтками — та була дуже гаряча. А коли закурила сигарету — аукціоніст зробив марну спробу піднести їй вогню, перехилившись через стіл зі своєю золотою запальничкою, — господар кабінету вже пояснив їм у загальних рисах ситуацію. І в глибині душі дівчина мусила визнати, що, не відступивши ні на йоту від правил доброго тону, Монтегріфо, однак, волів не говорити манівцями.

У його вустах питання виглядало чітким і прозорим, мов скло: «Клеймор», на жаль, не може пристати до умов Менчу щодо рівного розподілу прибутку від продажу ван Гюйса. Водночас він доводить до її відома, що власник картини, дон… — тут Монтегріфо незворушно зазирнув у свої папери, — дон Мануель Бельмонте, у повній згоді зі своїми племінниками, вирішив анулювати угоду з доньєю Менчу Роч і передати повноваження щодо картини ван Гюйса фірмі «Клеймор».

— Усе це, — додав аукціоніст, спершись на край столу й сплівши пальці рук, — викладено в нотаріально завіреному документі, який лежить в одній з шухляд мого письмового столу.

Вимовивши це, Монтегріфо сумно подивився на Менчу й співчутливо зітхнув, як і годиться світській людині.

— Ви хочете сказати… — Менчу була так обурена, що філіжанка затремтіла в її руці й дзенькнула об блюдце, — що погрожуєте відібрати у мене картину?

Монтегріфо так глянув на золоті запонки своєї сорочки, ніби це вони бовкнули дурницю, потім підтягнув накрохмалені манжети.

— Боюся, ми вже її у вас відібрали, — мовив він скорботним тоном людини, змушеної передати вдові несплачені рахунки її померлого чоловіка. — У кожному разі ваш відсоток від продажної ціни залишається незмінним, звичайно, з вирахуванням видатків. «Клеймор» не збирається нічого вас позбавляти, а просто хоче убезпечити себе від ваших надмірних претензій, шановна сеньйоро, — аукціоніст неквапно дістав з кишені срібний портсигар і поклав його на стіл. — Ми в «Клейморі» не бачимо підстав для того, щоб збільшити ваш відсоток. Це все.

— Не бачите