Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте

Звуки мандоліни зринають над садом і долинають до іншого вікна, якого звідси не видно: за ним Пітер ван Гюйс, придворний живописець, приготовляє щойно проклеєну його учнем дубову дошку, що складається з трьох частин. Старий майстер іще не знає, як використає дошку. Можливо, зважиться написати картину на релігійну тему, яка вже давно не йде йому з голови: юна Богородиця, ще майже дівчинка, гірко плаче, дивлячись на своє порожнє лоно. Однак добре все зваживши, ван Гюйс хитає головою й сумно зітхає. Він знає, що ніколи не намалює цієї картини. Ніхто не зрозуміє її до пуття, а він кілька років тому вже мав клопіт зі святою інквізицією; його старе тіло не витримає катувань. Перемазаними фарбою нігтями він чухає голову під вовняним беретом. Він постарів і знає це; йому бракує практичних ідей, його мозок заполонили фантасмагорії. Щоб позбутися примар, він на якусь мить заплющує стомлені очі, а коли їх розплющує, знову вдивляється в чисту дошку, сподіваючись, що в голову йому прийде якась думка, здатна її оживити. З саду долинають звуки мандоліни: мабуть, це сумує якийсь закоханий паж. Художник посміхається й, умочивши пензель у глиняний дзбанок, продовжує наносити ґрунтовку тонкими шарами від верху до низу, вздовж волокнин деревини. Раз по раз він дивиться у вікно, наповнюючи очі світлом, вдячний теплому променю сонця, що скоса проникає до помешкання й зігріває його старі кості.

Роже Араський щось стиха каже, і герцог сміється: він у доброму гуморі, бо щойно з’їв у суперника коня. А Беатрісі Остенбурзькій, чи то Бургундській, музика видається нестерпно сумною. І вона вже ладна послати одну зі служниць і через неї наказати музикантові, аби той припинив грати, але не робить цього, бо в сумних нотах вчуває відгомін туги, що сповнює її серце. З музикою зливається тиха дружня бесіда двох мужчин, які грають у шахи, а Беатріса Бургундська тремтячими пальцями тримає поему, зачарована її щемкими рядками. І в її блакитних очах тими ж самими росинками, що омивають троянди та зброю лицаря, стоять сльози, коли, звівши погляд, вона зустрічається з поглядом Хулії, котра мовчки дивиться на неї з напівтемряви. І вона думає, що погляд цієї темноокої, схожої на жительок південних країн дівчини, яка нагадує їй деякі портрети, привезені з Італії, це лише відбиток — на затуманеній поверхні якогось далекого дзеркала — її власного погляду, пильного та зболілого. І Беатрісі Остенбурзькій, чи то Бургундській, здається, нібито вона вже не в цій кімнаті, а по інший бік темного скла і звідти споглядає сама себе, під зображеним на готичній капітелі й підточеним плином часу святим Георгієм, перед вікном, яке облямовує синяву неба, що контрастує з чорним кольором її вбрання. І вона розуміє, що жодна сповідь не полегшить її гріха.

X. СИНІЙ АВТОМОБІЛЬ

— Це був брудний трюк, — мовив Гарун до візира. — Покажи-но мені інший, чесний.

Р. Смалліан

Сесар похмуро звів брову під крислатим капелюхом, погойдуючи в руці парасолю, потім зі зневажливою прикрістю обдивився довкруг: у такий спосіб він зазвичай намагався відмежуватися від дійсності, коли та підтверджувала його найгірші побоювання. А цього ранку ринок Растро виглядав і справді непривітно. Сіре небо віщувало дощ, і власники довколишніх крамничок, які й утворювали ринок, вживали запобіжних заходів проти можливої зливи. Подекуди шлях крізь людський натовп утруднювали клапті брезенту та брудні поліетиленові накриття, що звисали з яток.

— Насправді, — звернувся він до Хулії, котра саме роздивлялася два чеканних латунних канделябри, виставлені напоказ на розстеленій просто на тротуарі ряднині, — ми лише гаємо час… Я вже давно не купував тут нічого, що варте уваги.

Це було не зовсім так, і Хулія знала про це. Подеколи Сесар своїм досвідченим оком фахівця в купі мотлоху, яким, власне, був старий ринок, з-поміж цього велетенського кладовища розбитих мрій, викинутих на вулицю хвилями незримих корабельних аварій, вирізняв справжню забуту всіма перлину, невеличку коштовність, яку доля воліла приховати від інших очей: кришталевий кубок вісімнадцятого століття, старовинну раму, маленьку порцелянову фігурку. А якось у непоказній крамниці букініста, наповненій старими книжками та журналами, він знайшов дві чарівні титульні сторінки, вишукано розмальовані якимось невідомим ченцем у тринадцятому столітті, й після того, як Хулія їх відреставрувала, продав із непоганим зиском.

Вони неквапно йшли вулицею вгору, туди, де вздовж кількох будинків із облупленими стінами та в похмурих внутрішніх подвір’ях, що поєднувалися між собою через вузькі заґратовані хідники, розмістилася більшість крамничок зі старожитностями, які можна було вважати серйозними; втім, навіть говорячи про них, Сесар скептично махав рукою.

— О котрій годині ти зустрічаєшся зі своїм постачальником?

Переклавши в іншу руку парасолю, — предмет надзвичайно дорогий, з витонченим срібним руків’ям, — Сесар відсунув манжет сорочки, щоб глянути на золотий годинник. Антиквар виглядав дуже елегантно у крислатому фетровому капелюсі тютюнового кольору з шовковою стрічкою, накинутому на плечі пальті з верблюжачої шерсті й у шовковій сорочці з розстебнутим ґудзиком на оповитій хусткою шиї. Сесар завжди й в усьому доходив до межі, але не переступав через неї.

— За п’ятнадцять хвилин. Ми ще маємо час.

З цікавості вони зазирнули ще в кілька крамничок. Під насмішкуватим поглядом Сесара Хулія роздивлялася дерев’яну розписну таріль з доволі незграбно намальованим на ній пожовклим сільським краєвидом: віз, який обсадженою деревами дорогою тягнуть запряжені в нього воли.

— Але ж ти цього не купиш, люба, — антиквар вимовив це по складах, підкреслюючи в такий спосіб своє невдоволення. — Вона викликає відразу… Ти навіть не торгуватимешся?

Хулія розкрила сумочку, що висіла в неї на плечі, і дістала гаманця, не звертаючи уваги на протести Сесара.

— Не знаю, чим ти Незадоволений, — озвалася вона, поки їй загортали таріль у сторінки якогось ілюстрованого журналу. — Ти ж завжди казав, що люди comme il faut[26] ніколи не торгуються: вони або платять, або йдуть з гордо піднятою головою.

— Тут це правило не діє, — Сесар озирнувся з виглядом професійної зневаги й зморщив ніс від самого лише вигляду всіх цих жалюгідних крамничок із різним непотребом. — Тільки не з цими людьми.

Хулія поклала згорток до сумки.

— Нехай так, а проте ти міг би виявити тактовність і подарувати її мені… Коли я була маленькою, ти завжди купував мені все, що мені забагалося.

— Коли ти була маленькою, я надто тебе балував.