Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

У дитинстві для мене це була головна різдвяна подія. Десь за тиждень до Святвечора високу ялинку вносили і ставили в довгій кімнаті над каретним сараєм, де й відбувався обід. Від мене це тримали в таємниці. Та коли поруч не було нікого, зазвичай опівдні, доки прислуга обідала, я крадькома забігав до сараю та підіймався сходами до бічних дверей, що вели до продовгуватої кімнати, в кінці якої бачив велике дерево, а попід стінами були складені довгі столи для обіду. Я не допомагав убирати ялинки до своїх перших канікул у Гарроу. Це значно підняло мій статус. Ніколи до цього я так собою не пишався. Будучи малим, я сидів за головним столом поруч із Емброузом, та підрісши, міг головувати за власним столом.

Цього разу я знову дав розпорядження лісникам, ба більше, я сам пішов до лісу та обрав ялинку. Рейчел була в захваті. Важко було уявити святкування, яке подобалося б їй більше. Вона проконсультувалася з Сікомбом та кухарем, навідалась до комор та в сховки. Навіть умовила чоловіче королівство дозволити двом дівчатам із Бартона прийти та приготувати французькі тістечка під її керівництвом. Було бентежно і таємниче, позаяк я попіклувався, щоб вона не бачила ялинки, вона ж натомість наполягала на тому, щоб до самого обіду я не знав, що нам подадуть.

Їй прибували різні пакунки, які одразу ж заносили нагору. Коли я стукав у двері будуару, то чув шурхіт паперу, а потім, здавалося, минала ціла вічність, доки лунала відповідь: «Заходьте». Вона сиділа на колінах на підлозі (очі сяють, щоки палають), а поруч із нею на килимі були прикриті речі, на які вона забороняла мені дивитися.

Я знову повернувся в дитинство, повернувся до забутої гарячки минулого, коли стояв навшпиньки на сходах у нічній сорочці, дослухаючись до шепотіння голосів знизу, а Емброуз раптом виходив із бібліотеки і, сміючись, казав: «Бігом у ліжко, хитрун малий, бо я з тебе шкуру здеру!».

Тривожило мене лиш одне. Що подарувати кузині Рейчел? Я провів день у Труро, ходив по книжкових крамницях у пошуках книжок із садівництва, та нічого не знайшов. Ба більше, книжки, які вона привезла з собою з Італії, були куди кращі за ті, що міг подарувати я. Я й гадки не мав, який подарунок може потішити жінку. Мій хрещений батько купував Луїзі тканини для суконь, але Рейчел носила лише жалобу. Цього я подарувати не міг. Пам’ятаю, одного разу Луїза дуже зраділа медальйону, який батько привіз із Лондона. Вона начепила його ввечері, коли обідала в нас у неділю. І тоді до мене прийшло прозріння.

Серед коштовностей, що належали моїй сім’ї, мало бути щось таке, що я міг би подарувати Рейчел. У сейфі вдома разом із документами й паперами Ешлі їх не було, вони лежали в банку. Емброуз вирішив: так буде краще на випадок пожежі. Я не знав, що там. Туманно пам’ятаю один похід до банку з Емброузом, коли я був геть малий — він узяв якесь намисто і сказав, усміхаючись, що воно належало нашій бабусі, а моя мати надягала його на день свого весілля, та лише на день — їй його позичили, бо мій батько не був прямим спадкоємцем, — і додав, якщо я гарно поводитимусь, Емброуз дозволить мені подарувати його дружині. Тепер я зрозумів: усе, що було в банку, належало мені. Чи належатиме за три місяці, та це лише формальність.

Мій хрещений батько, звісно ж, мав знати, що за коштовності були в банку, але поїхав до Ексетера в справах аж до самого Різдва, на святкування якого їх із Луїзою було запрошено. Я вирішив навідатися до банку, щоб мені показали коштовності.

Містер Коуч зустрів мене ввічливо, як зазвичай, і, прийнявши у своєму кабінеті, з видом на гавань, вислухав моє прохання.

— Я так розумію, містер Кендал не заперечує? — запитав він.

— Звісно ж, що ні, — сказав я нетерпляче, — це само собою зрозуміло.

Хоч це була й неправда, та в двадцять чотири, за кілька місяців до свого дня народження, було б смішно питатись у свого хрещеного батька про кожну дрібничку. До того ж це мене сердило.

Містер Коуч послав до сховища по коштовності. Їх принесли, в коробках із печатками. Він зламав печатку і, розстеливши на столі перед собою тканину, розклав коштовності, одну за одною.

Я й гадки не мав, яка в нас чудова колекція. Там були персні, браслети, сережки, брошки і багато іншого — наприклад, рубінова діадема в комплекті з рубіновими сережками, сапфіровий браслет, підвіска та перстень. Доки я роздивлявся їх, не маючи бажання торкатися, із прикрістю згадав, що Рейчел у жалобі і не носить кольорового каміння. Якщо я їй щось таке подарую, це не матиме сенсу, від коштовностей не буде жодної користі.

Тоді містер Коуч відкрив останню коробку і дістав із неї перлове намисто. У ньому було чотири нитки. Вони зав’язувалися навколо шиї, немов пасок, з діамантовим фермуаром. Я одразу ж його упізнав. Це було намисто, яке Емброуз показував мені в дитинстві.

— Мені подобається ось це, — сказав я, — це найкраще, що є в колекції. Я пам’ятаю, як кузен Емброуз показував його мені.

— Що ж, усе залежить від смаку, — сказав містер Коуч, — як на мене, то найвище я оцінив би рубіни. Та з перловим намистом пов’язані сімейні почуття. Ваша бабуся, місіс Емброуз Ешлі, вперше наділа його, будучи нареченою, на прийом у Сент-Джеймсівському дворі. Потім його, звісно ж, отримала ваша тітка, місіс Філіп, коли маєток перейшов у спадок вашому дядькові. Багато членів вашої родини надівали його на своє весілля. Серед них була й ваша мати. Чесно кажучи, гадаю, вона була остання. Ваш кузен, містер Емброуз Ешлі, не дозволяв вивозити його з графства, якщо весілля відбувалися деінде.

Він тримав намисто в руці, і світло з вікна рівно лягало на гладенькі круглі перлини.

— Так, — сказав я, — прекрасна річ.

— Уже двадцять п’ять років його не надівала жодна жінка. Я був присутній на весіллі вашої матері. Вона була дуже миловидна. Воно їй неабияк пасувало.

Я простягнув руку і взяв у нього намисто.

— Що ж, я хочу лишити його собі, — сказав я і поклав намисто назад, до коробки. Схоже, він був збитий з пантелику.

— Не знаю, чи це мудре рішення, містере Ешлі, — відказав він. — Якщо воно пропаде чи загубиться, це буде просто жах.

— Воно не пропаде, — різко відповів я.