Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

Я не мав жодного бажання ділитися з нею власним минулим. Мені хотілося, щоб вона зачинила всі двері у своє, одну за одною.

— Розумієте, що трапилося? — запитала вона, повертаючись від вікна і дивлячись на мене. — Ми вчинили неправильно, коли вирішили розпакувати коробки нагорі. Треба було лишити їх там. Ми не мали торкатися тих речей. Я відчула це одразу ж, щойно ми відкрили скриню і я побачила його халат та домашні туфлі. Ви випустили щось, чого раніше між нами не було. Якесь гірке почуття.

Вона зблідла і зчепила руки перед грудьми.

— Я не забула, — сказала вона, — ті листи, один з яких ви викинули у вогонь і спалили. Я викинула їх із думок, та сьогодні, коли ми відкривали скрині, здалося, ніби я знову їх прочитала.

Я підвівся з крісла і став спиною до каміна. Я не знав, що сказати, доки вона походжала кімнатою туди-сюди.

— У листі він писав, що я за ним стежу, — продовжила вона. — Звісно ж, я стежила, щоб він нічого собі не заподіяв. Рейнальді хотів, щоб я найняла черниць доглядати за ним, та я відмовилась; якби я так зробила, Емброуз назвав би їх наглядачками, яких я приставила, щоб стежити. Він нікому не довіряв. Лікарі були добрими і терплячими, але він рідко коли погоджувався з ними зустрітися. Він попросив мене звільнити слуг, одного за одним. У кінці лишився тільки Джузеппе. Він довіряв йому. Він казав, що у Джузеппе очі собаки…

Вона змовкла, і я відвернувся. Мені подумалося про слугу з хижки біля воріт вілли і про його бажання полегшити мій біль. Дивно, що Емброуз також вірив у його чесні, віддані очі. І я ж поглянув на нього лише раз.

— Нема потреби про все це говорити, — сказав я їй, — це не допоможе Емброузові і лише завдасть вам болю. Як на мене, те, що сталося між вами — не моя справа. Це все в минулому, забуто. Вілла не була його домом. Як і вашим, коли ви вийшли за Емброуза. Тут ваш дім.

Вона повернулась і поглянула на мене.

— Іноді, — сказала вона повільно, — ви такий на нього схожий, що мені аж лячно стає. Я бачу ваші очі і той самий вираз у них, звернений до мене; здається, що він узагалі не помер, і все, що ми пережили, ми маємо пережити ще раз. Я б не винесла цього ще раз, тих підозр, тих образ, безперервно, день за днем, ніч за ніччю.

Доки вона говорила, я чітко уявив собі віллу Санґаллетті. Я бачив маленький дворик і рокитник таким, яким він мав бути навесні, з жовтим цвітом. Я бачив там крісло, в якому сидить Емброуз, поруч — його ціпок. Я відчув похмуру тишу того місця. Відчув затхле повітря. Я спостерігав, як із фонтану крапає вода. І вперше за весь час жінка, яка дивилася на мене з балкона, була не плодом моєї уяви, це була Рейчел. Вона дивилася на Емброуза тим самим благальним поглядом, сповненим страждання й молитви. Раптом я відчув себе дуже старим і дуже мудрим, сповненим нової сили, якої не міг зрозуміти. Я протягнув до неї руки.

— Рейчел, ідіть сюди, — сказав я.

Вона перейшла кімнатою до мене і поклала свої руки в мої.

— У цьому домі нема гіркоти, — сказав я їй. — Це мій дім. Гіркота лишається з людиною, коли вона помирає. Весь цей одяг спакували й відклали. Більше він нас не стосується. Відтепер ви пам’ятатимете Емброуза таким, яким його пам’ятаю я. Ми триматимемо його старий капелюх там, на лавці в коридорі. А ціпок, разом з іншими, на підставці. Тепер ви належите цьому місцю, як колись належав він і як належу я. Ми — усі троє — частина цього місця. Ви мене розумієте?

Вона дивилася на мене знизу вгору. Руки й далі тримала в моїх долонях.

— Так, — сказала вона.

Я почувався дуже дивно, ніби все, що я зробив і що сказав, було покладено на мене, було заплановано, і водночас тихенький голосок шепотів мені з темних куточків свідомості: «Ти ніколи не відречешся від цієї миті. Ніколи… ніколи…»

Ми стояли, тримаючись за руки, і вона запитала:

— Чому ви такий добрий до мене, Філіпе?

Я згадав, що вранці, коли плакала, вона поклала голову мені на серце, а я обійняв її на мить і похилив голову їй на волосся. Мені захотілося, щоб це сталося знову. Більше, ніж чого-небудь у своєму житті. Та цього вечора вона не плакала. Цього вечора вона не підійшла і не поклала голову мені на серце. Вона просто стояла, тримаючи мене за руки.

— Я не добрий, я просто хочу, щоб ви були щасливі.

Вона відійшла, взяла свою свічку, збираючись іти спати, і, проходячи кімнатою, сказала мені:

— Доброї ночі, Філіпе, благослови вас Господь. Одного дня ви пізнаєте щастя, яке колись пізнала і я.

Я чув, як вона підіймається сходами, і сидів, не зводячи очей із вогню. Здавалося, якщо в цьому домі і лишилась якась гіркота, то йшла вона не від неї, не від Емброуза, а ховалася глибоко в моєму серці — гіркота, про яку я ніколи не розкажу і про яку їй ніколи не треба знати. Старий гріх ревнощів, здавалося, давно похований та забутий, уразив мене знову. І цього разу ревнував я не до Рейчел, а до Емброуза, якого дотепер знав та любив найбільше на світі.

16

Листопад та грудень минули вкрай швидко, чи принаймні так мені здалося. Зазвичай, коли дні коротшали і погода гіршала, а надворі роботи майже не було і темніло вже о пів на п’яту, довгі вечори у будинку здавалися мені безкінечно нудними. Я не особливо любив читати і мало спілкувався з людьми, тому мені не було діла до полювання в товаристві сусідів чи до прогулянок і обідів із ними, я нетерпляче чекав кінця року, коли Різдво вже позаду, найкоротші дні закінчились і можна виглядати весну. А на заході весна приходить рано. Перші кущі починають розквітати ще до Нового року. Але ця осінь минула без нудьги. Листя опало, і дерева стояли голі. Бурі бартонські землі розмокли від дощів, а холодний вітер каламутив море, забарвлюючи в сіре. Та це не гнітило мене, як раніше.

Ми з кузиною Рейчел склали власний