Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є
Черга дійшла до книги з малюнками планів садів.
— Ця книга нам дуже згодиться, — сказала вона і підвелася зі свого крісла, щоб піднести книгу до вікна і краще роздивитися.
Я навмання відкрив один з томів. Із-поміж сторінок випав папірець. На ньому був почерк Емброуза. Здавалося, це частина листа, вирвана з контексту й забута.
«Звісно ж, це хвороба, я дуже часто чув про неї, щось на зразок клептоманії чи іншого розладу, і вона, без сумніву, отримала її у спадок від свого марнотратного батька, Александера Коріна. Скільки вона на неї страждає, мені важко сказати, може, від народження; це, безумовно, багато в чому пояснює те, що так мене турбувало в усій цій справі. Та я точно знаю, любий мій хлопчику, що більше не можу і не збираюся дозволяти їй контролювати мій гаманець, інакше мені кінець і наш маєток постраждає. Ти обов’язково маєш передати це попередження Кендалу, якщо випадково…»
На цьому речення обривалося. Закінчення не було. На папірці не було дати. Почерк був нормальний. І тільки-но вона повернулася від вікна, я затиснув папірець у руці.
— Що у вас там? — запитала вона.
— Нічого, — відповів я.
Я викинув папірець у багаття. Вона бачила, як він горить. І бачила почерк, бачила, як папірець скрутило вогнем і він щез у полум’ї.
— Це був почерк Емброуза, — сказала вона. — Що там? Лист?
— Просто нотатка, — сказав я, — яку він надряпав на папірці.
Я відчував, як палає моє обличчя у світлі каміна.
Потім я потягнувся за ще одним томиком зі скрині. Вона зробила те саме. Ми продовжили сортувати книжки, класти одну біля одної, та між нами стояла тиша.
15
Ми закінчили розставляти книжки до ленчу. Сікомб надіслав до нас Джона, а також юного Артура дізнатися, чи не треба чогось спустити донизу, перш ніж вони підуть обідати.
— Лишіть одяг на ліжку, Джоне, — сказав я, — і накрийте ковдрою. Треба буде, щоб Сікомб допоміг мені спакувати все. А ці книжки віднесіть до бібліотеки.
— А ось ці, Артуре, будь ласка, в будуар, — сказала кузина Рейчел. Це були її перші слова, відколи я спалив папірець.
— Це ж нічого, Філіпе, — запитала вона, — якщо я триматиму книжки з садівництва у своїй кімнаті?
— О, звісно, так, — відповів я. — Всі книжки тут ваші, ви ж знаєте.
— Ні, — сказала вона, — ні, Емброуз хотів би бачити деякі з них у бібліотеці.
Вона підвелася, розправила сукню і віддала Джонові ганчірку.
— Мадам, унизу подали холодні закуски, — сказав він.
— Дякую, Джоне. Я не голодна.
Я вагався, стоячи біля прочинених дверей, після того як хлопці зникли з книгами в руках.
— Ви спуститеся зі мною? — спитав я. — Допоможете розставити книжки?
— Гадаю, що ні, — відказала вона, потім на мить спинилася, ніби хотіла щось додати, але змовчала. Після чого пішла коридором до своєї кімнати.
Я їв ленч наодинці, вдивляючись у вікна їдальні. Дощ іще періщив. Іти надвір — безглуздо, там нічого було робити. Краще закінчити сортувати одяг разом із Сікомбом. Йому буде приємно, коли я питатиму поради. Що віддати до Бартона, що до Тренанта, що до Іст-Лоджа, все слід було обирати обачно, щоб ніхто не образився. На цю роботу в нас пішла б не одна година. Я намагався зайняти думки справами; та все ж, немов зубний біль, який раптово зачинається і так само раптово зникає, мої думки линули до того папірця. Що він там робив, поміж сторінок книги, і як довго пролежав там, відірваний, забутий? Півроку, рік, довше? Емброуз почав писати мені листа, який так і не дійшов; чи були й інші папірці, частини одного листа, що з якоїсь невідомої причини все ще лежали поміж сторінок книги? Листа він, певно, написав ще до того, як захворів. Почерк був рівний та чіткий. Мабуть, минулої зими або минулої осені… Я відчув раптовий напад сорому. Яке моє діло, копирсатися в минулому, гадати про лист, який ніколи до мене не дійшов? Це мене не стосувалося. Краще б я його взагалі не бачив.
Увесь обід ми з Сікомбом сортували одяг, він пакував, а я писав записки з поясненнями. Він запропонував роздати одяг на Різдво, і мені здалося, що це чудова ідея, яка припаде до душі орендарям. Коли ми закінчили, я знову спустився до бібліотеки і розклав книжки по полицях. Перш ніж класти на полицю, я перегортав сторінки кожної книги і через це почувався так, ніби винен у дрібному злочині.
«Звісно ж, це хвороба, я дуже часто чув про неї, щось на зразок клептоманії чи іншого розладу…»
Чому я запам’ятав ці слова? Що Емброуз мав на увазі?
Я потягнувся по словник і пошукав визначення клептоманії. «Непереборне прагнення красти в людей, яких до цього не спонукають нужденні обставини». Він звинувачував її не в цьому. Він звинувачував її в марнотратстві, в нестриманості. Як марнотратство може бути хворобою? Це було геть не схоже на Емброуза, найщедрішу людину, звинувачувати когось у такій поведінці. Коли я поклав словник назад на полицю, двері кімнати відчинилися й увійшла кузина Рейчел.
Я почувався винним, ніби вона впіймала мене на брехні.
— Я щойно закінчив розставляти книжки, — сказав я і подумав, чи звучить мій голос так само фальшиво, як її.
— Бачу, — відповіла вона, пішла і сіла біля каміна. Кузина Рейчел уже переодяглася до обіду. Я не помітив, як швидко минув час.
— Ми розібралися з одягом, — сказав я. — Сікомб дуже мені допоміг. Якщо ви погодитеся, ми можемо роздати речі на Різдво.
— Так, — відповіла вона, — він мені щойно про це сказав. Гадаю, так буде найліпше.
Я не знав, винен був я чи вона, та між нами виникла скутість.
— Дощ за день жодного разу не припинявся, — сказав я.
— Жодного разу, — відповіла вона.
Я поглянув на свої руки, у пилу від книжок.
— Вибачте, — сказав я, мені треба
