Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

розпорядок, який зрідка змінювався і який, здавалося, повністю нас улаштовував. За гарної погоди вона проводила ранок у саду, давала настанови Темлінові та садівникам щодо насаджень або ж спостерігала, як прокладають доріжки з терасами, про які ми домовились і через які довелося найняти додаткових робітників, крім тих, що працювали в лісі. Я ж робив звичні справи по господарству, їздив від ферми до ферми або відвідував віддалені райони, де також мав землю. Ми зустрічалися о пів на першу за коротким ленчем, зазвичай холодним — шинка або ж пиріг та кекс. Прислуга в цей час обідала, тому ми були самі. Ми бачились уперше за день, адже снідала вона завжди у своїй кімнаті.

Коли я був у роз’їздах маєтком чи в своїй конторі і чув, як годинник на дзвіниці відбиває полудень, а за ним майже одразу — великий дзвін, який скликав робітників на обід, мене охоплювало раптове піднесення, моє серце сповнювалося хвилювання.

Хай би що я робив, раптово втрачав до цього інтерес. Якщо я їхав верхи в парку, наприклад, у лісі чи десь у полі і звук годинника та дзвону лунав у повітрі (коли в мій бік дув вітер, їх було чути за п’ять кілометрів), я повертав Циганку та стрімголов мчав додому, так ніби боявся лишитися зайву мить надворі і проґавити хоч секунду ленчу. Те саме було і в конторі. Я роздивлявся папери на столі перед собою, кусав перо, відкидався на спинку крісла. І те, що я писав, раптом ставало взагалі неважливим. Цей лист може почекати, ці числа не треба рахувати, ці справи в Бодміні можна владнати іншого разу. Відкладаючи все, я виходив із контори, рушав через двір до будинку і заходив до їдальні.

Зазвичай вона вже чекала на мене, віталася й бажала доброго ранку. Часто клала біля тарілки пагінець, і я засовував його в петельку, або ж готувала якусь нову настоянку, що я мав скуштувати, один із тих трав’яних напоїв, рецептів яких у неї, здавалося, сотня і які вона постійно давала нашому кухареві. Вона прожила зі мною в будинку кілька тижнів, перш ніж Сікомб прошепотів мені, по секрету, прикриваючи рота рукою, що кухар щодня приходив до неї по замовлення, і саме тому нам так смачно тепер готують.

— Хазяйка, — сказав Сікомб, — не хотіла, щоб містер Ешлі знав, бо інакше вважав би це за нахабство.

Я посміявся і не розповів їй, що знаю, та іноді, задля розваги, я робив зауваження до якоїсь зі страв, і вигукував: «Не розумію, що сталося з кухарями? Хлопці перетворюються на французьких кулінарів», а вона відповідала мені невинно: «Вам подобається? Смачніше, ніж те, що ви їли раніше?»

Усі без винятку тепер називали її хазяйкою, і мені було байдуже. Гадаю, мені це навіть було приємно, ба більше, я цим пишався.

По закінченні ленчу вона йшла нагору відпочити, а у вівторок чи четвер я, бувало, наказував подати їй карету і Веллінґтон віз її по сусідах повертати візити, які до цього приймала вона. Іноді, якщо в мене були справи в тих краях, я їхав разом із нею кілометри два-три, а потім виходив із карети, і далі вона їхала сама. Збираючись на відвідини, вона дуже переймалася своєю зовнішністю. Одягала найкращу мантію і свою нову вуаль із бонетом. Я сидів у кареті спиною до коней, щоб можна було дивитися на неї, і, гадаю, щоб подратувати мене, вона навмисно не підіймала вуалі.

— Щодо пліток, — казав я, — щодо ваших маленьких потрясінь та скандалів. Я багато віддав би, аби стати мухою на стіні.

— То їдьте зі мною, — відповідала вона, — вам це піде на користь.

— Ніколи в житті. Ви просто можете все мені переказати за обідом.

І я стояв на дорозі, дивився, як карета все віддаляється, в той час як із вікна вигравав на вітрі ріжок носовичка, ніби піддражнюючи мене. Ми не бачилися до обіду о п’ятій, і ці години перетворювалися для мене на справжнє невимовне очікування вечора. Неважливо, чи був я зайнятий справами, чи їздив маєтком, чи говорив з людьми, весь час я відчував, що маю зробити щось невідкладне, щось термінове. Котра година? Я дивився на Емброузів годинник. Усе ще пів на п’яту? Час просто завмирав.

Їдучи додому повз стайні, я одразу знав, чи повернулася вона, позаяк бачив карету в каретному сараї та коней, яких годували й поїли. Заходячи в будинок, проминаючи бібліотеку та вітальню, я бачив, що обидві кімнати порожні, а це означало, що вона піднялася нагору відпочити. Вона завжди відпочивала перед обідом. Я приймав ванну або ж умивався, перевдягався і спускався до бібліотеки чекати на неї. Чим ближче стрілки годинника були до п’ятої, тим більше зростало моє нетерпіння. Я лишав двері до бібліотеки відчиненими, щоб почути її кроки.

Спершу долинав тупіт собак — для них я тепер був ніким, вони слідували за нею, мов тіні, а потім — шурхіт сукні, коли вона спускалася сходами. Мабуть, це був мій улюблений момент за весь день. У тому звуці було щось невимовне, що дарувало мені таку радість очікування, такі передчуття, що я ледь розумів, як поводитися, коли вона зайде до кімнати. Не знаю, з яких тканин були її сукні: з міцного шовку, з атласу, з парчі, та здавалося, вони пливли підлогою, підіймались, а потім пливли знову. І не знаю, то були сукні такі чи вона так носила їх, рухаючись настільки витончено, але бібліотека, яка здавалася темною та простою до неї, раптово оживала, щойно вона заходила всередину.

Свічки наділяли її новою м’якістю, якої вдень не було помітно. Здавалося, ніби ранкова ясність та тьмяні пообідні тіні присвятили себе роботі, створюючи в’юнкість руху, яскравого та спокійного; і тепер, з настанням вечора, коли зачинили ставні, лишивши негоду зовні, коли будинок замкнувся в собі, вона сяяла блиском, що ховався весь цей час. В її волоссі та на її щоках з’явилося більше кольору, в очах — більше глибини, і щойно вона повертала голову, щоб заговорити, чи підходила до книжкової полиці взяти томик, чи нахилялася, щоб погладити Дона, який лежав, вивернувшись біля каміна — у всьому, що вона робила, відчувалася некваплива витонченість, від чого кожен рух був сповнений неабиякої чарівності. У такі моменти я дивувався, як міг колись вважати її непримітною.

Сікомб оголошував обід, і ми проходили до їдальні, займали свої місця: я на чолі столу, вона праворуч від мене, і здавалося, що так було завжди, в