Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

Я пішов нагору і перевдягнувся, потім спустився, і обід уже стояв на столі. Ми сіли, не обмовившись і словом.

Сікомб, за давньою звичкою, часто втручався у наші розмови за обідом, коли хотів щось сказати, і сьогодні, коли ми вже майже закінчили, він запитав у кузини Рейчел:

— Ви вже показували містерові Філіпу нові штори, мадам?

— Ні, Сікомбе, — відповіла вона, — не було часу. Та якщо він бажає подивитися, я покажу після обіду. Може, нехай Джон принесе їх до бібліотеки?

— Штори? — запитав я спантеличено. — Які штори?

— Не пам’ятаєте? — відповіла вона. — Я казала вам, що замовила штори для синьої спальні. Сікомб їх уже бачив і був просто вражений.

— А, так, — сказав я, — тепер згадав.

— Я нічого подібного в житті не бачив, сер, — сказав Сікомб, — у нашім краї, певно, таких немає в жодному будинку.

— Але ж, Сікомбе, їх привезли з Італії, — сказала моя кузина Рейчел. — У Лондоні є лиш одне місце, де їх продають. Так мені сказали у Флоренції. Хочете побачити штори, Філіпе, чи вони вас не цікавлять?

Вона запитувала наполовину з надією, наполовину з тривогою, ніби хотіла дізнатися мою думку, проте боялася, що мені буде нудно.

Я зашарівся, сам не розуміючи чому.

— Ну аякже, — відповів, — із задоволенням на них погляну.

Ми підвелися й пішли до бібліотеки. Сікомб рушив назирці, і за мить вони з Джоном принесли тканини, розклавши їх перед нами.

Сікомб мав рацію. Інших таких у Корнуолі й бути не могло. Я ніде не бачив нічого подібного: ні в Оксфорді, ні в Лондоні. Їх було чимало. Багато прикрашених парчею, з важкого шовку. Такі можна побачити хіба в музеї.

— Ось, це саме для вас, сер, — сказав Сікомб. Його голос звучав дуже тихо, наче в церкві.

— Мені здалося, ця блакитна тканина ідеально підійде для ліжка, — сказала кузина Рейчел, — а ота темно-синя з золотим згодиться на штори та ковдру. Що скажете, Філіпе?

Вона дивилася на мене з тривогою. Я не знав, що відповісти.

— Вам не подобається? — запитала вона.

— Дуже подобається, але, — я відчув, що знову червонію, — чи не надто дорого вони коштують?

— О, так, вони дуже дорогі, — відповіла вона, — такі речі завжди коштують багато, але купують їх на роки, Філіпе. Ваші внук і правнук спатимуть у синій кімнаті під цими ковдрами на ліжку, і з цими шторами — на вікнах. Правда ж, Сікомбе?

— Так, мадам, — сказав Сікомб.

— Єдине, що має значення, Філіпе, — це чи вони вам подобаються, — повторила вона.

— Звісно, — сказав я, — кому ж вони не сподобаються?

— У такому разі вони ваші, — відповіла вона мені, — це подарунок від мене. Заберіть їх, Сікомбе. Я напишу до Лондона вранці і скажу, що ми їх купуємо.

Сікомб із Джоном склали тканини і винесли з кімнати. Я відчував на собі її погляд, і замість того, щоб подивитися у відповідь, дістав свою люльку і запалив, витративши на це куди більше часу, ніж зазвичай.

— Щось не так, — сказала вона. — У чому річ?

Я не знав, що відповісти. Не хотілося її образити.

— Вам не варто дарувати мені такі подарунки, — сказав я ніяково, — вони надто дорого вам обійдуться.

— Але мені хочеться подарувати їх вам, — сказала вона, — ви стільки всього для мене зробили. Як порівняти — це лише малесенький даруночок.

Її голос звучав м’яко та благально, і коли я підвів голову й поглянув на неї, то зустрів ображений погляд.

— Дуже мило з вашого боку, — сказав я, — та я все одно не думаю, що це того варте.

— Давайте я вирішуватиму, варто чи ні, — відповіла вона, — і я певна, коли ви побачите результат, то будете задоволені.

Я почувався препогано і дуже незручно; не через те, що їй захотілося зробити мені подарунок, адже це дуже щедро, хоча й імпульсивно з її боку, і якби це сталося вчора, я б прийняв його без жодних сумнівів. Та цього вечора, прочитавши той пекельний клаптик листа, я не міг позбутися думки, що її бажання зробити мені подарунок може поставити її в неприємне становище; і що дозволивши їй це, я водночас дозволяю щось, чого сам не зовсім розумію.

За мить вона сказала мені:

— Та книга із садівництва дуже нам знадобиться під час планування. Я забула, що колись дала її Емброузові. Ви маєте поглянути на гравюри. Звісно, вони не зовсім підходять до цього місця, та деякі елементи можуть стати нам у пригоді. Тераса, наприклад, із видом на море понад садами, а з іншого боку — нижній водяний сад, як на віллах у Римі, де я часто бувала. У книзі є гравюра з таким садом. Я знаю, де можна його облаштувати — там, де раніше стояла та стара стіна.

Не знаю, як мені це вдалося, однак я спитав у неї голосом одночасно недбалим та грубим:

— Ви завжди жили в Італії, з самого народження?

— Так, — відповіла вона, — хіба Емброуз вам не казав? Сім’я моєї матері родом із Рима, а батько, Александер Корін, був одним із тих людей, яким важко облаштуватися, хай би куди вони їхали. Він терпіти не міг Англії, здається, в нього йшли справи не найкращим чином тут, у Корнуолі. Життя в Римі йому подобалося, вони з моєю матір’ю чудово одне одному підходили. Та жили вони дещо недбало, в них ніколи не було грошей, розумієте. Я звикла до цього дитиною, та коли підросла, це дуже мене засмучувало.

— Вони обоє померли? — запитав я.

— О, так, батько помер, коли мені було шістнадцять. Ми з матір’ю жили самі п’ять років, доки я не одружилась із Козімо Санґаллетті. П’ять страшних років, переїжджаючи з міста до міста, часом не знаючи, де взяти грошей на вечерю. Моє дівоцтво було аж ніяк не безбідне, Філіпе. Я тільки минулого тижня думала, як воно відрізняється від дівоцтва Луїзи.

Отже, коли вона вперше одружилася, їй був двадцять один рік. Стільки ж, скільки зараз Луїзі. Мені стало цікаво, як вони жили, Рейчел і її мати, доки не зустріли Санґаллетті. Може, давали уроки італійської, як вона хотіла робити й тут. Мабуть, тому вона й подумала про ці уроки.

— Моя мати була дуже вродлива, — сказала вона, — зовсім не така, як я, хіба що колір волосся в нас однаковий. Висока, ставна. І як більшість жінок свого типу, вона раптом утратила весь свій шарм, потовстіла і стала байдужа; я раділа, що мій батько не дожив і не