Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

Її голос звучав щиро й спокійно, вона говорила без жалю; та все ж я подумав, дивлячись на неї, доки ми сиділи біля каміна в бібліотеці, як мало мені про неї відомо і як мало з її колишнього життя я взагалі коли-небудь дізнаюся. Вона назвала життя Луїзи безбідним, і це була правда. Я раптом подумав, що це слово підходить і для опису мого життя. Ось мені двадцять чотири роки, і я не знаю про світ нічого, крім тих днів у Гарроу та Оксфорді, а також окрім власних двох квадратних кілометрів. Коли така людина, як моя кузина Рейчел, переїжджала з місця на місце, змінювала перший дім на другий, а потім на третій, одружувалася раз, потім ще раз, що вона відчувала? Чи вона лишила минуле немов за зачиненими дверима і ніколи про нього не згадує, чи день у день прокручує в думках ті спогади?

— Він був набагато старший за вас? — запитав я в неї.

— Козімо? — відповіла вона. — О, ні, на рік чи десь так. Моя мати познайомилась із ним у Флоренції, вона завжди хотіла зустрітися з сім’єю Санґаллетті. Йому десь рік знадобився, щоб обрати між мною та моєю матір’ю. Потім вона втратила свою принадність, нещасна жінка, зрештою, втративши і його. Вигідна угода, яку я отримала, виявилася зобов’язанням. Та звісно ж, Емброуз, певно, писав тобі про всю цю історію. Не надто щасливу.

Я хотів сказати: «Ні, Емброуз був ще більш небагатослівним, ніж вам може здатися. Якщо його щось турбувало чи хвилювало, він робив вигляд, ніби нічого не сталося. Він ніколи нічого не розповідав мені про ваше життя до шлюбу з ним, хіба, що Санґаллетті вбили на дуелі».

Натомість я нічого такого не сказав. Я раптом зрозумів, що й не хочу нічого знати. Ні про Санґаллетті, ні про її матір, ні про Флоренцію. Мені хотілося зачинити це все за дверима. І замкнути.

— Так, — сказав я, — так, Емброуз писав і розповідав мені.

Вона зітхнула і поправила подушку під головою.

— О, гаразд, — сказала вона, — все це сталося так давно. Дівчина, яка пережила всі ті роки, — це інша людина. Майже десять років, ви знаєте, я була заміжня за Козімо Санґаллетті. Я вже ніколи не буду молодою, навіть якщо ви відкриєте переді мною цілий світ. З іншого боку, я стаю упередженою.

— Ви говорите так, — сказав я, — ніби вам дев’яносто дев’ять.

— Як для жінки, то майже так і є, — сказала вона. — Мені тридцять п’ять.

— Дійсно? — сказав я. — Я думав, ви старша.

— Що більшість жінок сприйняли б за образу, для мене це — комплімент, — сказала вона. — Дякую, Філіпе.

І потім, перш ніж я встиг вставити відповідь, вона продовжила:

— Що було написано на тому клаптику паперу, який ви вкинули вранці в камін?

До такої раптової атаки я був зовсім не готовий. Я витріщився на неї.

— Клаптик паперу? — спробував ухилитися я. — Який клаптик паперу?

— Ви чудово знаєте, який, — сказала вона. — Клаптик паперу з почерком Емброуза, який ви спалили, щоб я не прочитала написаного.

Я вирішив, що напівправда — це краще, ніж брехня. Хоч я і відчував, як починаю червоніти, та все ж поглянув їй у вічі.

— Це була частина листа, — сказав я, — гадаю, листа, який він писав мені. Він просто писав, що переймається витратами. Там було всього речення-два, я навіть не пам’ятаю точно, що саме там було написано. Я викинув його, бо, натрапивши, подумав, як написане може вас засмутити.

На мій превеликий подив і одночасно на щастя, очі, які так пильно дивилися на мене, розслабилися. Руки з перснями впали на її коліна.

— Оце і все? — спитала вона. — Я так переймалася… не розуміла.

Дякувати небесам, вона повірила.

— Нещасний Емброуз, — сказала вона, — він постійно цим переймався, вважав це за марнотратство; дивно, що ви не чули про це від нього раніше. Наше життя там дуже відрізнялося від того, до якого він звик тут. Він не міг цього прийняти. А потім — Господи прости, я не маю права йому докоряти — я знаю, глибоко в серці він відчував образу через життя, яке я мусила вести до знайомства з ним. Ті жахливі борги, він виплатив їх усі.

Я мовчав, та дивлячись на неї, покурюючи люльку, відчув полегшення, я більше не хвилювався. Напівправда виявилася таки успішною, тепер вона говорила зі мною без напруги.

— Він був дуже щедрий, — сказала вона, — в ті перші місяці. Ви й уявити не можете, Філіпе, що це для мене означало; нарешті хтось, кому я можу довіряти, і що здавалося ще більш чарівним — хтось, кого я також могла кохати. Гадаю, якби я попросила в нього будь-що на Землі, він би дав це мені. Ось чому, коли він захворів…

Вона стихла, її очі сповнилися тривоги.

— Ось чому так важко було зрозуміти, чому він змінився.

— Тобто, — спитав я, — він уже не був щедрим?

— Він був щедрим, так, — сказала вона, — та вже по-іншому. Він купував мені подарунки, прикраси, ніби намагаючись мене перевірити; я не знаю, як це пояснити. А якщо я просила його дати мені грошей на якусь необхідну дрібничку для дому, щось, що ми мали придбати — він мені не давав. Він дивився на мене якось підозріло, задумливо, питав, навіщо мені гроші, як я планую їх витратити, чи не збираюся я їх комусь віддати… Зрештою, мені доводилося йти до Рейнальді і просити його, Філіпе, дати мені грошей, щоб заплатити прислузі.

Вона знову стихла і поглянула на мене.

— Емброуз про це дізнався? — запитав я.

— Так, — сказала вона. — Йому не було діла до Рейнальді, здається, я вам уже казала. Та коли він дізнався, що я ходила по гроші… це був кінець, він не міг більше бачити Рейнальді на віллі. Ви, мабуть, не повірите, Філіпе, та мені доводилося виходити крадькома, доки Емброуз відпочивав, і зустрічатися з Рейнальді, щоб отримати гроші на будинок.

Раптом вона махнула рукою та встала з крісла.

— Господи, — сказала вона, — не треба було вам усе це розповідати.

Вона підійшла до вікна, розсунула штори і дивилась, як падає дощ.

— Чому?

— Бо хочу, щоб ви пам’ятали його таким, яким знали тут, — сказала вона. — У вас є власний образ Емброуза, який жив у цьому будинку. Тоді це був ваш Емброуз. Хай так і лишається. В останні місяці