Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

під самим деревом. Я нахилився над подарунками й, читаючи імена, передавав пакунки Рейчел, а люди один по одному підходили й отримували їх. Вона стояла там, біля ялинки, зашаріла, щаслива, усміхнена. Дуже важко було читати імена й намагатися не дивитися на неї.

— Дякую, благослови вас Боже, сер, — казали вони мені, а потім зверталися до неї: — Дякую, мем, благослови Боже і вас.

На те, щоб роздати подарунки й привітати кожного гостя, в нас пішло не менш ніж півгодини. Коли ж ми закінчили, коли з реверансом було прийнято останній подарунок, запала раптова тиша. Люди, стоячи великою групою всі разом біля стіни, чекали на мене.

— Щасливого Різдва вам, усім та кожному, — сказав я.

У відповідь почулося гучне спільне: «Щасливого Різдва вам, сер, та місіс Ешлі!»

Потім Біллі Роу, який приліпив на чоло свій єдиний локон із такої нагоди, заспівав високим тонким голосом:

Гарній парі не забудьмо

Тричі вигукнути «будьмо»!

І гучне «будьмо» луною прокотилося довгою кімнатою, аж підлога затряслася, і ми всі ледь не попадали на карети внизу. Я поглянув на Рейчел. Тепер на її очах з’явилися сльози. Я похитав головою. Вона всміхнулася, витерла очі й подала мені руку. Я бачив, як мій хрещений батько дивиться на нас холодним уїдливим поглядом.

Я зовсім безпардонно подумав про той дотеп, який передається від школяра до школяра у відповідь на мовчазний докір: «Як вам щось не подобається, можете піти…». Можливо, краще було б вибухнути, натомість я всміхнувся, взяв Рейчел під руку і повів довгою кімнатою назад, до будинку.

Хтось — гадаю, юний Джон, позаяк Сікомб рухався так, ніби танцює під звуки далеких барабанів, — збігав до вітальні і лишив там пиріг та вино. Та ми й так наїлися. Тож нічого не торкнулися, хоч я й бачив, як священик відломив собі шматочок цукрової булочки. Певно, він їсть за трьох. Потім місіс Пескоу, яка точно народилася на цьому світі, благослови її Господи, з метою руйнувати своїм довгим язиком будь-яку гармонію, звернулася до кузини Рейчел:

— Місіс Ешлі, пробачте, та я так хочу сказати, не в силі втриматися. На вас таке дивовижне перлове намисто. Я весь вечір очей від нього відвести не могла.

Рейчел усміхнулася до неї і торкнулася намиста пальцями.

— Так, — сказала вона, — воно чудове.

— Безумовно, чудове, — промовив холодно мій хрещений батько. — Коштує цілий статок.

Гадаю, тільки я та кузина Рейчел відчули цю нотку в його голосі. Вона поглянула на мого хрещеного спантеличено, а потім перевела погляд на мене і готова була заговорити, та я її випередив.

— Здається, карети подали, — сказав я.

Я встав і підійшов до дверей вітальні. Навіть місіс Пескоу, яка зазвичай не реагує на пропозицію їхати додому, помітила з моєї поведінки, що її вечір на сьогодні завершився.

— Ходімо, дівчата, — сказала вона, — ви, певно, всі вже втомилися, та й на нас завтра чекає багато справ. На Різдво сім’ї пастора нема коли відпочивати, містере Ешлі.

Я провів сімейство Пескоу до дверей. На щастя, моє припущення виявилося слушним. Карети дійсно вже подали. Пескоу взяли з собою священика. Він зігнувся, мов маленька пташка, поміж двома дорослими птахами, доньками. Щойно вони від’їхали, їм на зміну подали карету Кендалів. Я повернувся до вітальні і виявив, що в ній нікого не лишилося, окрім мого хрещеного батька.

— Де всі? — запитав я.

— Луїза з місіс Ешлі пішли нагору, — сказав він. — Вони спустяться за мить. Я радий, що маю можливість переговорити з тобою, Філіпе.

Я підійшов до каміна та став, тримаючи руки за спиною.

— Так у чому річ? — спитав я.

Якусь мить він мовчав. Щось дуже його турбувало.

— До поїздки в Ексетер я не зміг із тобою поспілкуватися, — сказав він, — інакше я сказав би про це раніше. Річ у тому, Філіпе, що зі мною зв’язалися з банку, і новина, чесно кажучи, дуже мене непокоїть.

«Намисто, звісно ж», — подумалося мені. Що ж, це моя власна справа.

— Від містера Коуча, я гадаю? — запитав я в нього.

— Так, — відповів він. — Він повідомив мене — це звісно, дуже правильно й доречно з його боку — про те, що місіс Ешлі вже зняла з рахунку на кілька сотень фунтів більше.

Я похолов і втупився в нього поглядом. Потім напруга дещо спала, і до мого обличчя знову прилинула кров.

— Ох, — сказав я.

— Я не розумію, — продовжив він, повільно крокуючи кімнатою. — Вона може витрачати тут набагато менше. Вона твоя гостя і потреби в неї мають бути мінімальні. Єдине, що я можу припустити, так це що вона надсилає гроші додому.

Я й далі стояв біля каміна, серце моє колотилося об ребра.

— Вона дуже щедра, — сказав я, — ви, певно, встигли це помітити сьогодні. Подарунок кожному з нас. На це не вистачило б кількох шилінгів.

— За кількасот фунтів можна було б заплатити за ці подарунки з десяток разів, — відповів він. — Я не сумніваюся в її щедрості, та самими подарунками не можна перевищити кредит.

— Вона взяла на себе витрати на будинок, — сказав я. — Вона купила прикраси для синьої кімнати. Можете все це додавати до загальної суми.

— Можливо, — сказав мій хрещений батько. — У будь-якому разі факт лишається фактом — сума, яку ми вирішили давати їй щоквартально, вже подвоїлася, майже потроїлася, враховуючи те, що вона зняла з рахунку. Що ми вирішуємо на майбутнє?

— Подвоїти, потроїти суму, яку ми виплачуємо зараз, — сказав я. — Очевидно, того, що ми даємо зараз, не вистачає.

— Але це безглуздо, Філіпе, — сказав він. — Жодна жінка, яка жила б, як вона зараз, не потребувала б таких грошей. Навіть леді з Лондона важко було б протринькати таку суму.

— Може, річ у боргах, — сказав я, — про які ми нічого не знаємо. Можливо, на неї тиснуть кредитори з Флоренції. Це не наша справа. Просто збільшіть її утримання і покрийте заборгованість на рахунку.

Він стояв переді мною, стиснувши губи. Я хотів покінчити з цим назавжди. Мої вуха розчули кроки на сходах.

— Ще дещо, — сказав він ніяково. — Ти не мав права брати те намисто з банку, Філіпе. Ти ж, я сподіваюся, розумієш, що це частина колекції, частина майна,