Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

— Ні, — сказала вона ніжно, тим теплим голосом, який був так їй притаманний, — не зважайте. Прошу, Філіпе, благаю. Я так пишаюся тим, що наділа його хоча б раз.

— Я хотів, щоб ви носили його, — сказав я, — щоб ви носили його завжди. Щоб він провалився, хай іде до біса.

— Тихіше, — сказала вона, — милий, не кажіть такого.

Мені було так прикро, я так сердився, що готовий був тієї самої миті вирушити до банку, піти до сейфів і дістати кожну коштовність, кожен камінець, кожен самоцвіт і подарувати їй разом зі всім золотом та сріблом у банку. Я був готовий подарувати їй світ.

— Тепер усе зіпсовано, — сказав я, — весь вечір, усе Різдво. Все марно.

Вона підійшла ближче і розсміялася.

— Ви як мале дитя, — сказала вона, — яке підбігло до мене з порожніми руками. Нещасний Філіп.

Я відійшов і поглянув на неї згори вниз.

— Я не дитя, — сказав я, — мені виповниться двадцять п’ять усього за три бісових місяці. Моя мати надівала ті перли в день свого весілля, а перед нею так робила моя тітка, а перед нею — моя бабуся. Ви розумієте, я хотів, щоб тепер їх надівали ви?

Вона поклала руки мені на плечі й знову поцілувала.

— Аякже, розумію, — відповіла вона, — саме тому я й була така щаслива, така горда. Ви хотіли подарувати мені намисто, позаяк знали, що якби я одружилася тут, а не у Флоренції, Емброуз подарував би мені його в день нашого весілля.

Я нічого не відповів. За кілька тижнів до цього вона сказала, що мені не вистачає проникливості. Цієї ночі те саме міг сказати про неї я. За кілька секунд по тому вона поплескала мене по плечі й пішла нагору, до ліжка.

Я відчув у кишені золотий ланцюжок, який вона подарувала. Принаймні він точно був тільки моїм.

18

Наше Різдво видалося щасливим. Вона про це подбала. Ми об’їздили ферми маєтку, котеджі та будиночки, роздали одяг, який належав Емброузові. І під кожною стріхою нам довелося скуштувати пирога або пудингу, і, зрештою, ввечері, повернувшись додому, ми були надто ситі, щоб обідати, тож дали слугам покінчити зі вчорашніми залишками гусака та індички, а самі в цей час смажили каштани перед каміном у вітальні.

Потім, ніби повернувшись у часі на двадцять років, вона попрохала мене заплющити очі і, сміючись, збігала в будуар, повернулась і поклала мені до рук маленьку ялинку. Вона прикрасила її геть чудернацько, загорнула малесенькі подарунки в яскравий кольоровий папір, і кожен був якоюсь приємною дурничкою. Я знав, що вона зробила це, позаяк хотіла, щоб я забув про драму в переддень Різдва і фіаско з перлинами. Та я не міг забути. Як і пробачити не міг. Тому, після Різдва наші з хрещеним батьком стосунки значно охололи. Мало того, що він дослухався до брехливих пліток, ще більше мене обурювало те, як прискіпливо він ставився до дрібнички в заповіті, за якою я мав лишатися під його опікою ще три місяці. Ну то й що, що Рейчел витратила більше, ніж ми передбачали? Нам не відомі її потреби. Ні Емброуз, ні мій хрещений батько не розуміли, як живуть у Флоренції. Вона могла бути дещо марнотратною, та хіба це злочин? А щодо світського життя Флоренції — не нам його судити. Мій хрещений батько все своє життя прожив обережно та скупо, і, оскільки Емброуз ніколи особливо не переймався якимись покупками для себе, мій хрещений батько вирішив, що такі порядки мають тривати й тоді, коли майно перейде в мою власність. Я багато не потребував і не хотів витрачати на себе більше, ніж витрачав Емброуз у свій час, та така дріб’язковість з боку хрещеного батька просто розлютила мене, тож я вирішив і надалі витрачати власні гроші, як мені заманеться.

Він звинуватив Рейчел у тому, що вона тринькає гроші на утримання. Що ж, нехай звинувачує мене в непомірних витратах на будинок. Я вирішив, що після Нового року треба багато чого полагодити й побудувати на землі, яка скоро стане моєю. Але не тільки в садах. Продовжилися роботи над терасовою доріжкою понад бартонськими полями, а поруч розпочалася підготовка до будівництва нижнього водяного саду, який мав стати копією побаченого нами на гравюрі в книзі Рейчел.

Також я вирішив відремонтувати будинок. Надто довго, міркував я, ми щомісяця запрошували Нета Данна, нашого муляра, який лазив із драбини на драбину, забирався на дах, щоб замінити плити шиферу, знесені вітром, і курив там свою люльку, обпершись об димохід. Час уже замінити дах повністю, покрити новою черепицею чи новим шифером, замінити жолоби, укріпити стіни, пошкоджені за довгі роки вітрами та дощами. Давно вже в будинку нічого не ремонтували, років із двісті, ще відколи парламентарі призвели до такого безладу, що моїм предкам ледь удалося врятувати будинок від повного руйнування. Я компенсую недбалість минулих поколінь, і якщо мій хрещений батько скривить носа та почне рахувати витрати на своєму промокальному папері, то може йти до біса.

Отже, я взявся за справи власноруч, і ще до кінця січня на моєму даху, зовні і всередині будинку, прикрашаючи стелю та стіни за моїми вказівками, почали працювати п’ятнадцять-двадцять робітників. Я відчував особливу насолоду, уявляючи вираз обличчя свого хрещеного батька, коли він побачить рахунки за роботу, які муситиме підписати.

Я зробив ремонт у будинку приводом не приймати гостей, і в такий спосіб на певний час поклав кінець недільним обідам. Із цієї ж причини я позбавився постійних візитів Пескоу та Кендалів і зовсім не бачився зі своїм хрещеним батьком, як, власне, й планував. Також я наказав Сікомбові пустити серед прислуги чутку (що він умів робити неабияк вправно), ніби місіс Ешлі зараз важко приймати гостей, ураховуючи постійні роботи у вітальні. Отже, у ті дні зими та ранньої весни ми жили самітниками, на мою превелику радість. Будуар тітки Фібі, як Рейчел усе ще просила його називати, став нашим притулком. Там під кінець дня Рейчел сиділа й вишивала або читала, а я спостерігав за нею. В ній з’явилась якась небачена досі м’якість після інциденту в переддень Різдва, яка, хоч і зігрівала мене надміру, та все ж іноді видавалася нестерпною.

Гадаю, вона не розуміла, що зі мною робить. Ті руки, що на мить завмирали на моєму